ЗАКЛИК

У важку хвилину необхідно гуртуватися, аби, допомагаючи одне одному,  пліч-о-пліч вистояти і пережити складні часи.  Наразі в Україні триває повномасштабна війна, розв’язана Російською Федерацією. На жаль, через це ми не можемо, як раніше, збиратися і вирішувати свої нагальні питання.  А їх накопичилося чимало. В зв’язку з цим 3 серпня 2022 року була проведена в онлайн – режимі конференція голів обласних і первинних організацій УТОС, присвячена роботі обласних і первинних організацій УТОС в умовах воєнного стану. Захід ініціював та проводив заступник голови ЦП УТОС М.М.Новосецький завдяки технічному забезпеченню директора НІКЦ УТОС В.О.Гордійко.

В онлайн – конференції взяло участь понад сімдесят учасників. Окрім керівників організацій УТОС на заході були присутні: голова ЦП УТОС Більчич В.М., перший заступник голови ЦП УТОС Кіт С.В., заступник голови ЦП УТОС Новосецький М.М.. Також до участі у конференції був запрошений Котик Є.Д., який  донедавна займав посаду першого заступника Міністра соціальної політики України і є автором постанови про фінансування громадських організацій  осіб з інвалідністю під час дії воєнного стану. Нагадуємо, що відповідно до цієї постанови, держава надає фінансування лише тим організаціям, що надають послуги, необхідні під час бойових дій.  Зокрема:  допомогу із переїздом, розміщення тимчасово переміщених осіб, забезпечення продуктовими наборами, гаряче харчування,  супровід, психологічна допомога – тим, хто цього потребує.

Високопосадовець, якому було запропоновано слово фактично на самому початку  заходу,  виступив із достатньо гострою промовою, у якій обґрунтовував дії уряду і наголошував на тому, що УТОС має постійно доводити свою ефективність, надаючи конкретні  та докладні звіти про те, що зроблено для незрячих.  Інформація має бути  детальною  і максимально повною.

Хоча претензії Котика Є.Д. щодо діяльності нашого Товариства не відповідають дійсності. Насправді,  як керівництво ЦП УТОС так і директори підприємств і керівники організацій УТОС на місцях, роблять багато життєво необхідної, повсякденної, потрібної роботи для соціального захисту незрячих людей.  Навіть попри відсутності заробітної плати.

Про роботу Центрального правління УТОС у своєму виступі зазначив перший заступник голови ЦП УТОС Кіт С.В., який спростував закиди екс-заступника Міністра соцполітики Котика Є.Д.  Він розповів, що напрацювання щодо проекту з фінансування нашого Товариства, апарат Центрального правління УТОС розпочав ще в кінці минулого, 2021 року, після наради в Офісі Президента України другого грудня 2021 року. Проектні документи були подані до Міністерства соціальної політики до 1 січня 2022 року. В Мінсоцполітики вони пролежали до початку війни і в результаті втратили свою актуальність. Починаючи з середини березня цього року голова ЦП УТОС В.М.Більчич, заступник голови ЦП УТОС М.М.Новосецький та ініціативна група з УТОС неодноразово зустрічалися з Міністром соціальної політики України та її заступниками і, зокрема, Є.Д.Котиком. В результаті цих зустрічей керівництвом Центрального правління УТОС у квітні місяці до Мінсоцполітики був поданий новий проект постанови про фінансування реабілітаційних закладів, де УТОС і УТОГ йшли окремим рядком. На жаль, цей проект більше двох місяців пролежав на столі Є.Д.Котика. За увесь цей час він не наклав свою резолюцію і не подав документи на розгляд Уряду. Всі проектні матеріали щодо фінансування, що подавалися з боку Центрального правління до Мінсоцполітики, зареєстровані і мають вхідні номери.

Як свідчать численні факти, про які зазначали  учасники конференції, для своїх підопічних більшість первинок УТОС робить багато і фактично усе можливе за даних умов. Але  доволі часто окремі організації, зокрема обласні, зволікають із підготовкою звітів і своєчасною передачею їх у ЦП. На цьому наголосив у своєму виступі начальник юридичного відділу ЦП УТОС Філіп С.Ю..

Тож, на конференції було розглянуто питання щодо напрацювання нової форми звітів про здійснену роботу та про навчання голів обласних організацій УТОС з написання грантів.

Порушувалися також питання про оплату хоча б для зрячих  помічників керівництва організацій УТОС, адже без допомоги зрячої людини той же звіт підготувати незрячому керівнику  складно. А зрячі люди, які навіть і пенсії не отримують, звичайно, не можуть жити без зарплатні, як змушені тепер працювати керівники організацій УТОС.

Ще одна була порушена болюча тема  – оплата комунальних послуг організацій УТОС. Також було запропоновано учасникам конференції надання  працівниками ЦП УТОС юридичної допомоги.

Приємно, що на заході був й позитив. Про свої  досягнення у воєнних  нелегких умовах розповіли керівники  обласних та первинних організацій Товариства із Полтавщини, Львівщини, Хмельниччини, Житомирщини, Одещини, Кіровоградщини, Дніпропетровщини, Вінничини. Зокрема, велике зацікавлення викликав виступ  керівника Львівської обласної організації УТОС Л. Д. Кукурузи, яка вже має досвід  у реалізації проектів на здобуття грантів.

Конференція тривала близько трьох годин. Учасники  ділилися наболілим, ставили запитання, обмінювалися  досвідом.  Керівники багатьох організацій Товариства, навіть у такий  важкий період, не отримуючи зарпатні , працюють, допомагають  людям, знаходять спонсорів та морально підтримують незрячих, які під час війни почуваються особливо беззахісними.  За словами одного із учасників: «Ми робимо цю «тиху» роботу, яку  не помічають, але без якої залишити людей не можна».

 Підбіваючи підсумки онлай-зустрічі заступник голови ЦП УТОС    М. М. Новосецький зазначив, що такі зустрічі вкрай потрібні у наш час аби підтримати єдність Товариства. Тож, вони мають відбуватися й надалі.

Як і у 1941 році, так і 24 лютого 2022 року, у Харків не очікувано прийшла  війна. У кожного в пам’яті залишаються свої особисті спогади, враження, почуття. Так і у мене залишилася історія однієї майже незрячої харків’янки, Марини (ім’я за її проханням змінено),  незрячий син якої жив на північно-східному краю Харкова – Салтівці,  який с перших днів війни став епіцентром  російських артилерійських обстрілів.

“ Мама, нас забирають волонтери, не хвилюйся, але ми не можемо взяти із собою Тішку і Рікі (від автора  ̶  коти). Ключи від квартири у сусідки, якщо у тебе вийде, доглянь будь ласка за ними, їжу для них ми залишили у неї”.

Така розмова була у Марини з сином 28 лютого 2022 року, коли Салтівка піддавалася нищівним артилерійським обстрілам.

«Син поїхав, лишилися двоє котиків, як їх забрати із краю Харкова? Як добратися туди, де прилітають снаряди і ракети «Градів»? – думки, які не полишали Марину.

Спроби додзвонитися до будь-якої служби «Таксі», які або не відповідали, або  не приймали замовлення на Салтівку, виявилися безуспішними.

«Володю, що робити, я буду їхати на метро до «Героїв праці» а потім від станції дістануся будинку Макса, але я ж не можу їх залишити самих!” – радилася Марина з чоловіком.

«В той бік буде їхати зі своєю родиною мій колега  Роман,  може підхопить, я запитаю, порадив чоловік жінки.

Роман не зміг довести жінку до самого будинку, але Марина була щаслива з того, що хтось взагалі наважився їхати в бік обстрілів.

І ось вона біля дверей квартири, за якими Тішка і Рікі  – пухнастики,  улюбленці дітей Марини  ̶ Альони і Максима.

Дмитрівна – сусідка, віддаючи Марині ключі, розказала, що у їхньому під’їзді майже усі виїхали, а залишилися лише вона із чоловіком, який після інсульту майже не говорить і погано ходить, та на іншому поверсі тридцятисемирічний Євген, з тяжкохворою матір’ю й бабусею. Що ліфт не працює і є перебої з електрикою, проте вони з чоловіком не можуть нікуди виїхати.

Тільки-но за сусідкою зачинилися двері, як за вікном пролунав вибух. Серце стиснулося, від кінчиків пальців побігли колючі сніжинки. Потім ще три вибухи. Марина сіла на крісло, раптом вимкнувся холодильник  і зникло світло. У тиші, що настала, було чути лише як хтось пробіг сходами вниз і вдалині завила автомобільна сигналізація.

«Що робити далі, яким тепер чином вивезти котиків?»,- думки Марини перервав ще один потужний вибух, крісло затремтіло. Марина підібрала під себе ноги.

Як же знайти у темряві Тішку і Рікіу, вони такі гонористі, та ще й дуже  налякані,  що спіймати їх у квартирі завдання не з легких. Швидко спливав час. Ніби в забутті пройшла ніч. Періодично то ближче, то по-далі лунали вибухи, то по одному, то  по-декілька.

Ранком зателефонував чоловік Марини й повідомив, що домовився з волонтерами, які вивозять з мікрорайону людей, що за Мариною заїдуть, але вони попередили, що чекати не можуть.

На порозі з’явився молодик: «Ходімо, швиденько, поки трохи вщухло!».

“А ви би не змогли допомогти мені спіймати моїх котів?” – розгубилася Марина. Волонтер сказав, що наразі вони дуже поспішають, оскільки багато людей чекають на вивіз, і пішов, залишивши свій номер телефону.

Марина знову лишилася на самоті. Вона почула, як тенькнув телефон, сповіщаючи про розрядження акумулятора. «Як же звідси вибиратися?» – не покидало нав’язливе питання.  До будь-якої Служби  таксі, як і раніше не можливо було додзвонитися.

«Залишилося 07% рівня заряду акумулятора»,- повідомив телефон голосом GOOGLE синтезатора. Марину охопив відчай.

Тішка знайшовся під диваном, поки його діставала і намагалася посадити до торби, яка мала виконати функцію «переноски», той дряпався і намагався вкусити. Залишивши отвір у торбі, щоб кіт міг нормально дихати, почала шукати Рікі. Той не відзивався.

Знайшла його зверху на надбудові комп’ютерного столу. Кіт тремтів і жалібно підвивав. «Зараз, зараз, кицюні, потерпіть, я знаю, що вам не добре в тій валізі, проте так потрібно».- промовляла жінка, та хотіла помістити кота до торби, у цей час Тішка різко виплигнув і блискавкою знову опинився під диваном.  «Як же мені вас врятувати?» – не залишала думка.

Телефон вимкнувся повністю. «Що далі…?»,- серце стискалося від відчаю. «Сама я не дам собі раду, хто мені зможе прийти на допомогу?». Налякані тварини не хотіли йти до рук, підманити їх «смаколиками» не вдавалося.

Марина сиділа на кухонному дивані, охопивши коліна, було холодно, опалення було вимкнено, «спробувати включити телефон, – пролетіла думка. –  І що далі?»

“Завантажився, 03% заряда акумулятора» – промовив телефон. Прозвучав сигнал СМС – повідомлення. «Вам дзвонили…», повідомлення перервав виклик: «Слухаю, Олеже, це ти? У мене сідає телефон!».

“Марино, нічого не кажи! Зараз до тебе прийдуть Іван від Валентини Антонівни (від автора – Валентина Бутенко – голова ГО “Право вибору”) з колегою, не хвилюйся, все буде …,” – почула голос чоловіка у слухавці і телефон знову вимкнувся. У жінки калаталося серце, але надія наповнила радістю простір, на кухні стало наче світліше.

«Я – Світлана, а це  – Іван, ми волонтери «Право Вибору», ми як раз привозили на Салтівку продовольчі набори, коли нам повідомили, що вас потрібно забрати, давайте хутенько, де там ваші неслухняні бешкетники?” – Привітна, всміхнена, спокійна – Ваню, бери Рікі, а я другого і будемо рухатися! – почала керувати волонтерка.

“Обережно, він може вдряпнути, в нього непростий такий характер, та він ще дуже наляканий,” – попередила Марина, збираючи речі.

Декілька вправних рухів, і котики вже у сумці, лише кігтиста лапа стрімко вдарила по руці, яка закривала блискавку.  «Пробачте, мене, «тигри», але сьогодні вам потрібно потерпіти!»,- посміхнулася Світлана.

Марина не могла втримати емоцій, коли їхній автомобіль виїжджав на проспект, по якому вже не було такого жвавого руху, як тиждень тому: “Я не можу повірити, що я разом з вами сиджу в машині! Я навіть не знаю як вам віддячити! Які ви молодці! Як же вам не страшно!”.

“Валентина Антонівна  вже готує списки на третій вагон для відправки незрячих людей до Європи, нам вдається доставляти людей з різних гарячих районів до вокзалу, а туди возимо харчові набори самотнім, і тим, стареньким, хто не може виїхати, – повідомила Світлана. – Я не уявляю, як ви, майже нічого не бачите, поїхали на Салтівку, де такі щильні обстріли, коли ми добираємося з великими проблемами”.

“По-іншому і не могло  бути! Проблеми із зором – це не проблеми із совістю! Я не можу залишити в біді безпорадного”,- сказала Марина коли вони виходили з машини.

Володимир, зустрівши Марину, запросив волонтерів до оселі, і запропонував каву.

“Дякуємо, ми маємо ще сьогодні декілька доручень, і зовсім не можемо собі дозволити розслаблятися! – усміхнулася на порозі Світлана. – Головне,  Марина і ваші «тигри» в безпеці!”.

Це одна із реальних історій допомоги незрячій харків’янці на початку березня 2022 року волонтерами ГО «Право вибору», до якої автор публікації мав певне відношення.

Олег Лепетюк

Матеріал підготовлений в рамках проєкту «Криза в Україні: реагування та відновлення з урахуванням інвалідності», що реалізує ГС «ВГО «Національна Асамблея людей з інвалідністю України» та Європейський форум осіб з інвалідністю (EDF).