КМО УТОС провела захід до Міжнародного дня білої тростини

13 жовтня 2021 року у Києві в приміщені Будинку культури ім. Я. Батюка відбувся щорічний захід до Міжнародного дня білої тростини. У заході взяли участь голова Київської міської організації Українського товариства сліпих Романюк Віктор Володимирович, заступник голови Центрального правління УТОС Новосецький Михайло Миколайович, голова Київської організації профспілки Сурмак Віктор Миколайович та народний депутат Юрченко Олександр Миколайович. Обговорювались важливі питання такі як монетизація пільг, взаємодія влади з Українським товариством сліпих та інші. Також були нагороджені працівники організацій. Після офіційної частини відбувся концерт творчих колективів Обухівського УВП, Мукачевського УВП та Київських підприємств УТОС. Від Київського УВП 4 УТОС виступали Олексій Вишневський, Таміла Кущенко та квартет Козак (керівник Віталій Головченко).

Share Button

Суд не виявив дискримінації у рішеннях уряду щодо надання фінансової підтримки УТОСу і УТОГу

У серпні 2020 року до Окружного адміністративного суду міста Києва звернулась Всеукраїнська громадська організація інвалідів «Правозахисна спілка інвалідів», яку очолює Олександр Вознюк, з двома позовами до Кабінету Міністрів України. Один з цих позовів – про визнання протиправною та скасування постанови Кабінету Міністрів України від 14 березня 2018 року №183 «Про затвердження Порядку використання коштів передбачених у державному бюджеті для фінансування підтримки Українського товариства сліпих та Українського товариства глухих», а інший про визнання протиправною та скасування постанови Кабінету Міністрів України від 3 березня 2020 року №166 «Деякі питання надання фінансової підтримки громадським об’єднанням осіб з інвалідністю» в частині визначення суми фінансової підтримки для УТОС і УТОГ та щодо того, що ці організації використовують кошти відповідно до порядку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14 березня 2018 року №183.

Українське товариство сліпих, Українське товариство глухих та Міністерство соціальної політки України були залучені до цього судового процесу в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог.

Позовні вимоги ВГОІ «Правозахисна спілка інвалідів» обґрунтовувала тим, що оскаржувані постанови встановлюють дискримінаційні, несправедливі та незаконні преференції для УТОГ та УТОС в частині виділення коштів з Державного бюджету України на фінансову підтримку громадських об`єднань осіб з інвалідністю без участі в проведенні конкурсу.

Розгляд обох справ здійснювався колегією у складі трьох суддів за правилами загального позовного провадження.

18 серпня 2021 року Окружним адміністративним судом міста Києва винесено рішення по справі №640/19323/20 згідно якого у задоволенні адміністративного позову ВГОІ «Правозахисна спілка інвалідів» про визнання протиправною та скасування постанови Кабінету Міністрів України від 14 березня 2018 року №183 було відмовлено, оскільки позивачем не надано належних та допустимих доказів протиправності винесення оскаржуваної постанови.

У своєму рішенні суд зазначає, що проектне та інституційне фінансування мають різні критерії визначення необхідних обсягів фінансової підтримки та напрямки його використання. Проектне фінансування характеризується конкурсним відбором проектів громадських організацій на основі єдиних вимог до бюджету проекту та його тематики. А от стійке базове інституційне фінансування громадської організації характеризується кількістю об`єктів, які задіяні у забезпечені прав осіб з інвалідністю, кількістю осіб з інвалідністю, які користуються цими об`єктами, кількістю працівників цих об`єктів, в також кількістю послуг наданих цими об`єктами особам з інвалідністю. Різність критеріїв, підходів та напрямків вимагає прийняття різних порядків, які б визначали окремо механізми надання проектного та інституційного фінансування.

20 жовтня 2021 року Окружний адміністративний суд міста Києва залишив без розгляду іншу позовну заяву ВГОІ «Правозахисна спілка інвалідів» щодо визнання протиправною та скасування постанови Кабінету Міністрів України від 3 березня 2020 року №166 «Деякі питання надання фінансової підтримки громадським об’єднанням осіб з інвалідністю» в частині визначення суми фінансової підтримки для УТОС і УТОГ та щодо того, що ці організації використовують кошти відповідно до порядку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14 березня 2018 року №183, оскільки представник позивача Олександр Вознюк двічі поспіль не з’явився у судове засідання для розгляду справи № 640/19320/20 по суті.

Варто зазначити, що до Окружного адміністративного суду міста Києва щодо визнання протиправною та скасування постанови Кабінету Міністрів України від 3 березня 2020 року №166 «Деякі питання надання фінансової підтримки громадським об’єднанням осіб з інвалідністю» з тих же самих мотивів звертались й інші громадські організації осіб з інвалідністю.

Зокрема, позовна заява Всеукраїнської громадської організації інвалідів «Конфедерація громадських організацій інвалідів України» була залишена без розгляду в зв’язку з неявкою позивача по справі №640/21551/20.

13 травня 2021 року Окружним адміністративним судом міста Києва винесено рішення по справі №640/21547/20 згідно якого у задоволенні адміністративного позову було відмовлено Всеукраїнській організації «Союз осіб з інвалідністю України», яка також не змогла надати суду належних та допустимих доказів протиправності та дискримінаційності постанови Кабінету Міністрів України від 3 березня 2020 року №166 «Деякі питання надання фінансової підтримки громадським об’єднанням осіб з інвалідністю».

Українське товариство сліпих висловлює сподівання, що позитивна судова практика сприятиме врегулюванню та вирішенню питання щодо надання державою стійкого базового інституційного фінансування для функціонування непромислової сфери Українського товариства сліпих.

Share Button

15 жовтня – Міжнародний день білої тростини

Міжнародний день білої тростини – щорічний день обізнаності, що відзначається 15-го жовтня, аби звернути увагу на ситуацію з дотриманням прав незрячих людей.

285 мільйонів людей у всьому світі мають порушення зору: 39 мільйонів – незрячі, 246 млн мають значну ступінь зниження зору. 90% незрячих людей живуть в країнах з низьким рівнем доходу. В Україні точної офіційної статистики щодо кількості людей з порушеннями зору нема, за неофіційними даними – це приблизно 100 тисяч людей.

Для переважної більшості незрячих людей біла тростина є основним засобом, що забезпечує їм безпеку, можливість орієнтуватися та самостійно пересуватися в просторі, жити незалежним, активним і повноцінним життям. Як засіб визначення шляху палиця відома вже здавна. Та історія білої тростини як символу сліпоти бере свій початок лише з 1921 року.

Отож у Великій Британії, в місті Бристолі, жив молодий професійний фотограф на ім’я Джеймс Біггс, який забезпечував знімками три місцевих журнали. Однак через нещасний випадок він втратив зір. Джеймс був у відчаї. Але на своє щастя одного разу він зустрів осліплого солдата, який повернув йому віру в себе і допоміг розпочати нове життя. Одна з порад, яку дав Біггсу колишній воїн, була такою: «Розвивай свою самостійність. Якомога частіше виходь з дому сам. Чим більше виходитимеш із супроводжуючим, тим більше зіпсуєш нервів, коли доведеться йти самому». Джеймс прислухався до поради товариша по долі. Він почав самостійно виходити з дому зі своєю звичною тростинкою для прогулянок, але помітив: вона не гарантує йому цілковитої безпеки. Часом він і сам стає джерелом небезпеки для інших перехожих. Виявилося, що його палиця не завжди привертає до себе увагу і не помітна всім, особливо за похмурої англійської погоди. Тоді Джеймсові спало на думку пофарбувати тростину в білий колір, аби вона одразу привертала увагу оточуючих. Задум виявився вельми вдалим. Тоді Біггс порадив іншим незрячим зробити те ж саме.

Але незрячі Великої Британії мусили чекати ще 10 років, поки Ротаріанський клуб (поширена в країнах Заходу благодійницька організація) з місцевості Уестхем не подарував незрячим білі палички для вжитку при самостійному орієнтуванні. Завдяки пресі справа ця набула великого розголосу по всій країні. Радіо Бі-Бі-Сі виступило з пропозицією, аби всі незрячі були забезпечені подібними тростинками. З 1932 року Королівський національний інститут для сліпих, що започаткував свою діяльність ще 1868 року, розпочав офіційно впроваджувати білу тростинку серед незрячих.

У Франції, батьківщині Валентина Гаюї, засновника першої школи для сліпих, і Луї Брайля, винахідника рельєфно-крапкового шрифту, початок історії білої палички датується 1930 роком. Її хрещеною матір’ю була аристократка Гвіллі д’Ербемон, яка багато часу і власних коштів витрачала на допомогу сліпим. Маючи численні контакти з незрячими, вона помітила, що ті далеко не завжди сприймаються перехожими як незрячі, тому мають серйозні клопоти з самостійним пересуванням містом, а інколи й потребують сторонньої допомоги. І їй спало на думку, щоб незрячі користувалися білими паличками на кшталт жезлів, якими послуговуються поліцейські. Префект паризької поліції підтримав цю пропозицію. Пані д’Ербемон звернулася до однієї з найбільших газет, і з її допомогою вдалося розгорнути рух за впровадження білої палички у всій Франції. 7 лютого 1931 року на спеціальних урочистостях за участі воєнного міністра та міністрів освіти й охорони здоров’я вона вручила білі палички першому Президентові осліплих французьких ветеранів першої світової війни і представникові цивільних незрячих.

У Сполучених Штатах завдяки зусиллям деяких видатних діячів Національної федерації сліпих в 50-х, 60-х роках розгортається широка кампанія з роз’яснення проблем інвалідів серед американського суспільства, її наслідком було прийняття Конгресом рішення проголосити 15 жовтня Днем безпечної білої тростинки. Вперше цей день відзначався з ініціативи президента Ліндона Джонсона в 1964 році. В подальшому він був визнаний Міжнародним днем білої тростини загальним зібранням Міжнародної федерації сліпих (попередниці Всесвітньої спілки сліпих) 1969 року в Коломбо. У всесвітньому масштабі день відзначався наступного року. В 1992 році Всесвітня спілка сліпих виступила з ініціативою відзначати 15 жовтня як День білої тростини Об’єднаних Націй, але позитивного рішення досі немає. На четвертому загальному зібранні Європейської спілки сліпих у Польщі була прийнята ухвала, аби кожна національна організація добивалася офіційного визнання та підтримки від свого уряду Міжнародного дня білої тростини.

Зараз Міжнародний день білої тростини відзначається в багатьох країнах світу. Спілки сліпих намагаються цього дня разом зі зрячими проводити відповідні акції, спрямовані на посилення інтеграції незрячих у суспільство. Вони прагнуть в першу чергу зацікавити засоби масової інформації, громадську думку, привернути увагу центральних та місцевих владних структур до своїх проблем. Особливо широко відзначається цей день в країнах Західної Європи. У деяких європейських державах проблеми людей з інвалідністю по зору порушуються перед громадськістю і в листопадові дні, пов’язані з початком масового навчання сліпих Валентином Гаюї. У Фінляндії це другий тиждень листопада, в Чехії – 15 листопада.

В Україні День білої тростини мало відомий, хоча незрячим ще треба багато чого зробити для зміни суспільної свідомості і створення позитивного образу сліпої людини, особливо у свідомості працедавців та чиновників з владних структур. Існує також чимало проблем і потреб, про які належить постійно нагадувати суспільству.

 

Share Button

БІБЛІОТЕЦІ ім. М. ОСТРОВСЬКОГО 85!

ЦЕНТРАЛЬНІЙ БІБЛІОТЕЦІ УТОС ІМ. МИКОЛИ ОСТРОВСЬКОГО З НАГОДИ 85-РІЧНОГО ЮВІЛЕЮ

Легенд та міфів завжди є доволі,
Та в день оцей осінній, золотий
Згадаємо про східну «Книгу долі».
Шлях кожного записано у ній.

Для кожного із нас – дарунок долі
Є ця бібліотека.
Саме так!
Життя без книги – це мов хліб без солі,
У темряві ви є для нас маяк.

І темні і яскраві є відтінки
У цім житті, у ці складні часи.
Та добре, що є брайлівська сторінка,
І аудіо книги  голоси

Полиці книг –  це мудрості алеї.
Книжки – життя найкращий гарний цвіт.
Вітаємо вас щиро з ювілеєм!
І зичимо багато добрих літ!

Хай буде книг нових завжди доволі,
Бібліотеки шлях йде крізь віки.
Працівникам же хай відкриє доля,
Достатку й щастя гарні сторінки!

Є.Познанський

Дні народження є не лише у людей, святкують їх і бібліотеки. Цього року своє восьмидесятип’ятиріччя відзначила Центральна спеціалізована бібліотека для сліпих ім. М. Островського у Києві.

Погожого осіннього дня 7 жовтня 2021 року до читальної зали бібліотеки завітали гості, представники різних організацій, аматори, і просто віддані читачі, які прийшли привітати улюблену бібліотеку.

На початку заходу усіх присутніх тепло вітала директор бібліотеки М. В. Потеляхина. У своєму виступі вона подякувала усім друзям закладу та розповіла про довгу та насичену історію бібліотеки та про те, як навіть у ці нелегкі часи бібліотека ім. М. Островського продовжує нести людям світло книги.

Привітав колектив бібліотеки заступник голови ЦП УТОС М. М. Новосецький. Заступник голови Товариства вручив подяки найбільш заслуженим співробітникам закладу.

Привітання голови ЦП УТОС В. М. Більчича передала член Президії ЦП УТОС  Н.А.Щербань. Наталія Анатоліївна щиро вітала ювілярів і від очолюваних нею колективів Об’єднаної редакції періодиних видань УТОС «Заклик» та РБЗіД УТОС і, звичайно, від себе особисто і подарувала бібліотеці нову книгу, присвячену  Євгену Коновальцю (надруковану з застосуванням універсального дизайну – шрифтом Брайля та плоско друкованим текстом), а також електрочайник.

Своєрідно вирізнився своїм поздоровленням заступник  директора Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів Є. Д. Безполудний. Ні, гарних слів для ювілярів не пошкодував і цей поважний гість. Але  йому так і не вдалося дати чіткої та правдивої відповіді на численні запитання присутніх: що зробив Фонд захисту інвалідів для бібліотеки, у гарному ставленні до якої він ледь не присягався. Не міг, бо саме  Київське міське відділення Фонду соціального захисту інвалідів заблокувало  фінансування Республіканського будинку звукозапису і друку УТОС, через що не має поповнення бібліотечного фонду у 2021 році, основним постачальником якого і є РБЗіД. Є.Д.Безполудний навіть стверджував, що РБЗіД УТОС таки отримав у цьому році фінансування на друк книжок шрифтом Брайля і це викликало обурення у присутніх.  Чиновник запевняв, що буде  працювати, з’ясовувати, начебто він раніше цього не знав!

Але довго псувати свято докорами та полемікою нікому не хотілося. За вікном був такий гарний, золотий, осінній день і таким же був і настрій присутніх.

Також добрими словами вітала  бібліотеку  керівник відділу культури  Печерської  РДА Маринчук Д. В. З цією установою бібліотека співпрацює вже багато років.

Зі щирими словами і приємними дитячими спогадами про знайомство з бібліотекою привітав із славним ювілеєм працівників бібліотеки і всіх присутніх директор столичних УВП № 2 та №1 О. Р. Вінковський та запропонував від очолюваних ним підприємств матеріальну підтримку. М. В. Потеляхина подякувала  О. Р. Вінковському і попрохала  спрямувати ці кошти на закупівлю нових книжок  для бібліотеки.

Теплий привіт від  утосівців Обухова передав голова Київської обласної організації УТОС Ярослав Бочко. Обухівчани подарували  бібліотеці рель’єфну ікону Ісуса Христа, власного виробництва.

Не забули привітати бібліотеку і її давні та віддані юні читачі   – учні Київської спецшколи для незрячих дітей ім..Я.Батюка №5. Привітання від школи передали бібліотекар школи Зоя Володимирівна Василенко та старшокласниця Вірочка Риженко, яка  чудово продекламували поезію Ліни Костенко.

Після завершення урочистої частини відбувся концерт, у якому взяли участь талановиті аматори з київських УВП та ТПО. Лунали вірші поетів – читачів бібліотеки ім.. М. Островського, зокрема і вірш, який стоїть на початку цієї статті.  Свято вдалося, як то кажуть, на славу. Добрі побажання, подарунки, пісні та поезії,  гарячий чай та солодощі,а головне щире тепло та зустріч тих, кого поєднує любов до книги, справжнім храмом  якої є  бібліотека    імені М. Островського.

Українське товариство сліпих, попри всі труднощі, пов’язані з фінансуванням, має підтримати і зберегти нашу Центральну бібліотеку, а також інші бібліотеки, які є осередком нашого культурного і духовного збагачення.

Євгеній Познанський, член асоціації поетів–ронделістів НСПУ, читач бібліотеки  ім. М. Островського із десятирічного віку.

Share Button

ПРИВІТАННЯ З НАГОДИ 85-РІЧЧЯ ЦЕНТРАЛЬНОЇ СПЕЦІАЛІЗОВАНОЇ БІБЛІОТЕКИ ДЛЯ СЛІПИХ ІМ.М.ОСТРОВСЬКОГО

Сьогодні день значний і урочистий –
Знаменна дата, славний ювілей!
І він зібрав, немов намисто,
Вітання читачів і дорогих гостей!

Прийміть же і від нас з нагоди ювілею
Великий найсердечніший привіт!
Хай вам з бібліотечною сім’єю
Лиш радості дарує світ.

Нехай бібліотека процвітає
І радує усіх нас повсякчас.
І «Заклик» й РБЗіД бажає
Найкращих читачів і задумів запас!

З найщирішими побажаннями від колективів редакції періодичних видань УТОС «Заклик» і РБЗіД УТОС.

Share Button

Презентація книг Євангелій і книги Діяння апостолів шрифтом Брайля

02 жовтня 2021 року у Патріаршому Соборі Воскресіння Господнього, в Києві, в рамках святкування Дня катехита у Київській Архиєпархії, відбулася презентація книг Євангелій від Матея, Марка, Луки та Івана і книги Діяння апостолів, надрукованих рельєфно-крапковим шрифтом Брайля. Ці видання є результатом співпраці Патріаршої катехитичної комісій Української Греко-Католицької Церкви з Українським товариством сліпих.

Презентація Євангелій та діяння апостолів

Презентовані видання є справжнім подарунком для незрячих, адже в Україні обмаль такої літератури. Тому Греко-Католицька Українська Церква, яка прагне, щоб Святе Письмо було основою життя, настільною і щоденною книгою кожного християнина, та чуйно прислухається до потреб кожного свого вірного, підтримала ці видання. Таким чином Церква дбає про доступність Слова Божого для людей з особливими потребами та показує, що Христос звертається до усіх, не зважаючи на їх особливості чи фізичні обмеження.

Під час презентації до присутніх звернувся отець Петро Жук, голова Катехитичної комісії Київської Архиєпархії, ректор Київської Трьохсвятительської семінарії:

– Ми представляємо сьогодні унікальне видання для незрячих, завдяки якому вони можуть пізнати світло віри, доторкнутися до нього! Через цей дотик своїх пальців вони можуть прочитати і записати у своєму серці Божі слова. У цих стінах це вже третя презентація видань для незрячих. Минулого року ми представляли «Біблію для дітей» та молитовник «Прийдіте поклонімся», надруковані шрифтом Брайля. Дякуємо Богові, що світло віри сьогодні дароване для усіх людей, в тому числі на незрячих.

Отець Андрій Стадницький, керівник проектів Патріаршої катехитичної комісії УГКЦ, наголосив:

– Промоутором усіх цих видань є безсумнівно Блаженніший Любомир, бо він сам добре відчував потребу незрячих і надихав нас послужити їм. Ми, як Церква, усі є потребуючими Слова Божого і сьогодні дякуємо усім, хто відгукнувся і допоміг нам організувати друк цих видань.

Також зі словами подяки виступила Наталя Щербань, член президії Центрального правління Українського товариства сліпих, директор Республіканського будинку звукозапису і друку Українського товариства сліпих:

– Я представляю Українське товариство сліпих, яке об’єднує понад тридцять тисяч незрячих осіб, які проживають в Україні. Сьогодні хочу подякувати УГКЦ за те, що долучила нас до створення цього дуже важливого у нашому житті проекту. Чому важливого? Бо на цих сторінках незрячі люди тепер також зможуть шукати Божої поради і підтримки, читати про віру і Божу любов, про справжні цінності життя, духовно себе зміцнювати і збагачувати. Для нас, незрячих, особливо тих, хто втратив зір вже у дорослому віці, дуже потрібним є те зерно духовності – Святе Писання. Хочу зауважити, що готували його до друку переважно теж незрячі люди, які ретельно працювали над кожним словом у цих книгах.

Наталія Щербань висловила сподівання на подальшу співпрацю з УГКЦ і одразу запропонувала новий проект – видати шрифтом Брайля новий катехизм для молоді “Ми йдемо з Христом” (який був також презентований цього дня):

– Бо серед незрячих є дуже багато молодих людей, для яких теж дуже важливо у сучасному світі знайти Бога і себе.

Підготувала Юлія Козіброда

Share Button

Львівська команда аудіодискрипторів готує для незрячих дітей два наступні фільми – «Одинадцять дітей з Моршина» та «Урок магії»

Львівська команда аудіодискрипторів продовжує тішити незрячих дітей новими адаптованими для малят і старшокласників фільмами. Так, у 2021 році незрячі діти вже побачили кілька фільмів з аудіодискрипцією. Серед них – «Тільки диво» про дивовижні пригоди Северина та Аніки, про справжню дружбу та кохання (режисер – Олена Каретник). А вже найближчим часом львівська команда аудіодискрипторів презентує незрячим дітям два наступні фільми – «Одинадцять дітей з Моршина» та «Урок магії».

Стрічку «Тільки диво» адаптовано для незрячих дітей завдяки фінансовій підтримці управління культури Львівської міської ради. Над написанням, експертизою, звукозаписом аудіодискрипції працювали артист ВФ «Піккардійська терція» Ярослав Нудик, звукорежисер Національного театру ім. М. Заньковецької Ярослав Босий, консультантка/експертка і координаторка проектів з аудіодискрипції Оксана Потимко.

Як зазначає Оксана Потимко, виконавча директорка Львівського обласного осередку ВГО «Українська спілка осіб з інвалідністю – УСІ», радник міського голови Львова, Почесний Амбасадор Львова, Заслужений працівник соціальної сфери України, кандидат історичних наук, найближчим часом львівська команда аудіодискрипторів презентує незрячим дітям два наступні фільми – «Одинадцять дітей з Моршина» та «Урок магії». Про дати показів обох стрічок буде повідомлено додатково.

Варто також наголосити, що створені у Львові фільми з аудіодискрипцією презентовано не лише незрячим дітям Львова, але й для багатьох інших куточків України: Дніпра, Запоріжжя, Харкова, Хмельницького, Луцька, Рівного, Житомира, Києва, Слов’янська Донецької області тощо.

Львівська міська рада

Share Button

У Києві відбулася презентація Євангелія для незрячих

2 жовтня 2021 року у Києві у приміщенні Собору Воскресіння Христового відбулася презентація Євангелія та книги Діянь апостолів для незрячих, тобто, написаних шрифтом Брайля. Видання є результатом співпраці Патріаршої катехитичної комісій Української Греко-Католицької Церкви з Українським товариством сліпих.

Нове видання видрукуване у Республіканському будинку звукозапису і друку Українського товариства сліпих та є справжнім подарунком для незрячих, адже в Україні таких видань є обмаль. Подібне видання (Євангеліє) українською мовою було здійснено ще у 90-х роках минулого століття товариством «Світло на Сході», та більшість його тиражу здебільшого потрапила у бібліотеки.

Святе Письмо повинно стати основою життя, настільною і щоденною книгою кожного християнина. Тому Українська Греко-Католицька Церква, яка розуміє це і чуйно прислухається до потреб кожного свого вірного, підтримала видання Євангелій від Матвія, Марка, Луки і Йоана та книги Діяння апостолів рельєфно-крапковим шрифтом Брайля. Дбаючи таким чином про доступність Слова Божого для людей з особливими потребами, Церква тим самим показує, що Христос звертається до усіх, не зважаючи на їх особливості чи фізичні обмеження.

 

Share Button

Урядом схвалено зміни до Податкового кодексу України в частині встановлення місячної звітності зі сплати єдиного внеску і податку на доходи фізичних осіб

Кабінет Міністрів України схвалив проєкт Закону України ,,Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо подання єдиної звітності з єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування і податку на доходи фізичних осіб”.

Зокрема, запропоновано внести зміни до Податкового кодексу України в частині встановлення місячної звітності зі сплати єдиного внеску і податку на доходи фізичних осіб.

Проєкт закону спрямований на вирішення проблеми своєчасності обчислення страхового стажу, призначення та отримання пенсійних та інших виплат за соціальним страхуванням.

Довідково

З 1 січня 2021 року відповідно до внесених змін до Податкового кодексу України та Закону України „Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування” для платників єдиного внеску запроваджено подання звітності про нарахування єдиного внеску у складі звітності з податку на доходи фізичних осіб, яка відповідно до вимог Податкового кодексу України подається протягом 40 календарних днів після закінчення звітного кварталу, до 2021 року звітним періодом для платників єдиного внеску був календарний місяць.

Разом з тим практика реалізації у поточному році зазначених змін показала, що встановлення квартального звітного періоду спричиняє відтермінування надходження до реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов’язкового державного соціального страхування інформації, що використовується для призначення пенсійних та інших виплат за соціальним страхуванням.

Джерело

Share Button

Тактильний космос Володимира Полякова

Володимир Поляков – один з кращих вчителів в школі, де колись навчався сам. А ще він люблячий чоловік, вимогливий батько і чемпіон світу з настільного тенісу для незрячих. Поляков розповів, як це – грати, вчитися і вчити, відчуваючи світ тільки на слух і на дотик.

В своїй тарілці

– У мене не було впевненості, що я зможу вступити до інституту, але була мрія, надія, величезне бажання. Я ризикнув, – розповідає Володимир Поляков, який вже двадцять років викладає в школі для незрячих і слабозорих і є улюбленим вчителем дітей корекційної школи № 3 Твері. – Ні, не те щоб я відчував з юності покликання бути педагогом – просто ризикнув і пішов вступати туди, куди було не так страшно.Володимир Поляков подав документи до ТДУ (Тверський державний університет) на педагогіку і в Петербурзький державний університет ім. Герцена на тифлопедагогіку (навчання незрячих та слабозорих дітей). З двох університетів вибрав тверський з двох причин: ближче до дому, до міста Бологоє, і ще через те, що поступати поїхав разом зі слабозорим другом Ігорем Балицьким (мінус 11), з яким зблизився під час роботи на підприємстві для інвалідів по зору у Вишньому Волочку. Вони тепер разом працюють в школі № 3.

– Ми думали, добре хоча б одну сесію провчитися. Хоча б до Нового року дотягнути. А там вже не здамо, так не здамо, – посміхається з минулого Володимир. – Хоч буде що згадати в житті.

В результаті Володимир закінчив ТДУ з червоним дипломом.

Вікно в світ в буквальному сенсі

Поляков викладає в тій самій школі, яку закінчив із золотою медаллю двадцять три роки тому. Його основний профіль – інформатика. Але він також викладач екології, праці, музики і шоудауна (showdown) – настільного тенісу для незрячих. Трохи веде біологію та географію – одним словом, поліглот. До того ж як викладач інформатики Володимир не тільки вчить дітей користуватися різними спеціальними програмами, а й займається системним адмініструванням школи і сам друкує підручники шрифтом Брайля на принтері Брайля. Тому в школі він на вагу золота.– Я якось слухав передачу, в якій випадкових людей запитували, що, з їхньої точки зору, найважче дається незрячому, – сміється Володимир. – Деякі говорили дивні речі. Що незрячий не може виделкою до рота потрапити. Або що незрячий не може сам взутися, гудзики застебнути та зуби почистити. Тобто відповіді були від кумедних до безглуздих. А ми не тільки в стані повністю себе обслуговувати, справлятися з побутом, а й працювати в ряді складних професій, таких як системне адміністрування або робота з таблицями, таких як написання музичних аранжувань. Діти в нашій школі своїми руками роблять лялькові будиночки і плетуть з бісеру. Ну ви самі бачили.

За словами Володимира, для незрячого в цьому світі існує тільки дві великі труднощі: переміщення себе з пункту А до пункт Б, особливо якщо пункт Б не дуже знайомий і не близько знаходиться. І отримання інформації про світ. Тієї самої, яку ми, бачимо, отримуємо через зір. За різними думками (підрахувати точно складно), за допомогою зору до нас приходить від 80 до 90 відсотків усіх даних. Для незрячої людини інформаційним вікном, яке заміняє зір, служить комп’ютер.

– Розумієте, комп’ютер для нас – це не розвага: в іграшки пограти і пошту перевірити, – каже вчитель Поляков. – А вікно. Вікно в світ. Широкий величезний канал. Це наші очі.

Передісторія

Перш ніж продовжити розмову з Володимиром Поляковим, розповім, як ми познайомилися.Минулої весни я робив репортаж про життя священика отця Валерія (Юкина). Крім свого храму, громади та двох військових частин, отець Валерій працює з незрячими дітьми – більше десяти років опікується Тверською корекційною школою № 3. Про цю школу отець Валерій розповідав з щирим натхненням:

– Ти б знав, які у нас діти! Вчаться добре, вироби майструють, танцюють і співають. У виставах грають. Ми з концертами по військових частинах їздимо. Так генерал один на концерті заплакав, каже: “А мої внуки тільки в айфоні сидіти вміють”.

Хочеш – поїхали, познайомлю.

Звичайно, я хотів.

Школа виявилася затишним двоповерховим особнячком, повністю пристосованим для своїх мешканців. На підлозі коридорів об’ємна тактильна розмітка. На стінах об’ємні покажчики та об’ємні назви кабінетів. У кабінетах величезні підручники, написані шрифтом Брайля. На стінах рельєфні карти. Є навіть об’ємний глобус для тактильного вивчення. І все це схоже на затишний ляльковий будиночок натуральної величини.

Але головне – це діти, вони так пустотливо носилися по двору і коридорах школи, що я б ніколи не подумав, що з ними щось не так. Це були щасливі діти.

– Більше того, один з наших кращих вчителів теж незрячий, – розповіла мені директор школи Вікторія Татаринова. – А хто ще краще зможе навчити дітей з вадами зору жити і орієнтуватися в цьому світі?! Ось, прошу любити і жалувати, Володимир Поляков. Крім іншого, чемпіон Росії з настільного тенісу для незрячих.

І далі курсором вліво, вправо

Володимир виявився високим, спортивної статури сорокатрирічним чоловіком з дуже чітко артикульованою промовою – недарма що вчитель. Приємним, думаючим співрозмовником, з почуттям гумору і масою точних спостережень про життя. Людиною, яка по школі ходить так само вільно, як бігають діти. Навіть повернувши з коридору до сходів і почавши спускатись по ним через сходинку, він не доторкнувся до поручнів і не зупинився, щоб намацати стопою спуск.

Кабінет у Володимира Полякова малесенький: стіл, стілець, тумбочка, шафка. На столі монітор, звичайна клавіатура, ще одна дивна клавіатура (Брайля) і принтер.

– Ми користуємося самими звичайними ноутбуками і системними блоками, – пояснює вчитель. – Особливість тільки в програмному забезпеченні. З його допомогою інформація, що йде на монітор, перетворюється в текст, а текст надходить в синтезатор мови і відтворюється вголос. Там, де ви користуєтеся мишкою, ми всі команди віддаємо з клавіатури. Як і тридцять п’ять років тому, в перших операційних системах. Наприклад, Windows + D – вихід на робочий стіл, а Windows + F – пошук. Тут є і смислова прив’язка: D, тому що desk – «стіл». F – бо find – «шукати, знаходити». Тому я завжди виступаю за те, щоб наші діти вивчали англійську. Значок, на який на екрані потрапляє курсор, також озвучується синтезатором мови. І далі ми користуємося стрілочками: вгору, вниз, вправо, вліво. Ось так. (Володимир натискає стрілочку клавіатури вправо – і синтезатор в міру переміщення курсору по екрану прискореним голосом без вираження називає значок попадання: корзина, цей комп’ютер, панель управління, скайп, підручники сьомого класу.)

Англійські назви синтезатор читає куди менш зрозуміло, але, як каже Володимир, «ми звикли». Одним з кращих російськомовних синтезаторів він вважає програму «Мілена» компанії Vocalizer.

– Голос дуже дешевий, синтетичний, набагато гірший, ніж в будь-якому навігаторі, – чіпляюся я.

– Ну звісно ж, – посміхається Володимир. – Ці програми безкоштовні, і тираж у них маленький. Тому розробники особливо душу в них не вкладають. Але ми не в претензії – спасибі, що хоч такі є.

Cліпий друк

Кожна незряча дитина починає навчання з десятипальцевого методу сліпого друку – розташування клавіш необхідно запам’ятати на рефлекторному рівні. Це йде далі через все життя. Без цього складно вчитися і спілкуватися дистанційно. Але на перших порах в процесі друку допомагає голосовий синтезатор.

Володимир показує, як це працює. Він друкує текст, а синтезатор озвучує натискання клавіш і потім слів: «У, пробіл, л, і, с, і, пробіл, н, а, р, о, д, і, л, а, с, я, пробіл, я, л, и, н, о, ч, к, а». Синтезатор можна налаштувати так, щоб він промовляв кожен символ, або щоб промовляв тільки цілі набрані слова. Можна зробити синтетичну мову швидше або повільніше. Кому як зручніше. Програма ще може друкувати вголос, але в школі цей метод не практикують: занадто багато помилок. Хоча для спілкування у тому ж ватсапі набір тексту голосом дуже зручний.

– В інституті я за допомогою сліпого друку записував всі лекції на ноутбук, – сміється Володимир. – Один навушник у вухо, щоб чути, що я там пишу, і вперед. Так у мене потім половина курсу ці лекції просила. Доходило до смішного. Однокурсники вставляли фрагменти роздрукованих лекцій в контрольні та курсові, а викладачі з певних фраз розуміли, що цими лекціями з друзями поділився я. І вводили санкції.

– Ось, наприклад, – Володимир повертається до навчання друку. – На початкових етапах я даю дітям таке завдання. Треба надрукувати кілька слів: один, два, три, чотири. А потім за допомогою виділення та копіювання переставити слова місцями. Зробити так, щоб вийшло чотири, три, два, один. І так до десяти слів. Це не так вже й просто: необхідно в голові тримати розташування слів, рядків, з якими працюєш. Інший приклад: коли зряча людина користується, скажімо, столярним інструментом, вона може залишати його де завгодно. Для незрячого важливо, щоб кожен інструмент лежав на своєму місці: буде потім легко його знайти. Необхідно навчитися користуватися внутрішнім зором. Зате коли звикаєш так працювати, це стає нормою.

– Я якось їхав в поїзді в гурті незрячих, – згадує Поляков. – Уже ніч, світло вимкнули, а двоє на пам’ять в шахи грали: Е2 – Е4, Е7 – Е5, і так до двадцятого ходу. Потім щось засперечалися: «Та там же у тебе кінь стояв! Та ні, не було у мене там коня! Гаразд, не будемо сперечатися, давай спочатку ».

– Ми працюємо з документами, працюємо в ворді, працюємо з таблицями. Єдине – ми не можемо працювати з фотографіями, відео, зі зведенням відео і мови. А в іншому… У мене знайомі незрячі музиканти є, професіонали, вони аранжування пишуть, музику пишуть на комп’ютері. У цій області олівцем, як Бетховен, вже і зрячі давно не працюють – все робиться на комп’ютері. Може бути, на жаль. Чим більше у творця підсобних інструментів такого рівня, тим менше ми отримуємо в результаті Бетховенів і Чайковських. Але це моя суб’єктивна думка.

Великі в обсязі

– Вибачте за дурне питання, – я міняю тему. – Чи правда, що для ближчого знайомства з людиною, незрячому необхідно помацати її обличчя? Я читав про це в книгах і бачив в кіно.

– Я теж читав про це в книгах, – скептично посміхається Володимир. – Не знаю, звідки взялася така інформація. Особисто я не зустрічав жодного незрячого, який хотів би торкнутися обличчя співрозмовника. Може бути, таке десь і є, я не можу відповідати за весь світ, але я нічого про це не чув. Це так не працює – обмацування обличчя нічого б не дало. Але припустимо, мені б захотілося доторкнутися обличчя співрозмовника. Як ви це собі уявляєте? «Привіт, можна помацати твоє обличчя?» Це було б непристойно. Я вже не кажу про коронавірус.

Володимир розповідає, що кілька років тому навіть читав про тактильну виставку для незрячих. Портрети великих людей там були представлені у вигляді картин-барельєфів. Щось на кшталт «помацайте, як виглядали Ейнштейн і Курчатов». Але у спільноти незрячих ця ідея викликала тільки заслужений сарказм і відповідні жарти.

Палиця або дружба

– Ви говорите, що одна з найскладніших проблем для незрячого – переміщення з пункту А до пункта Б. Як ви з нею справляєтеся?

– Так, це велика проблема, на сьогоднішній день абсолютно не вирішена, – Володимир повертається до мене на стільці, як це зробив би будь-який зрячий співрозмовник. – Перший спосіб вирішення – тростина. Багато незрячих у володінні тростиною досягають віртуозної майстерності. Як Паганіні у володінні скрипкою. Ходять далеко, спускаються до метро, ​​пересідають з лінії на лінію. Не всі, тому що оволодіти мистецтвом орієнтування за допомогою тростини не тільки складно, але й ризиковано. Є випадки – в нашому середовищі вони розходяться швидко, – як хтось упав у метро на рейки або провалився в каналізаційний люк. Або впав в траншею, тільки що викопану, якої вчора тут не було.

– Невже оточуючі не зупинять незрячого, що йде до краю платформи?

– Іноді незрячий може так впевнено йти, що оточуючі не відразу розуміють, що він незрячий. Ні, це не так часто трапляється, але буває все ж. У тому числі з моїми знайомими подібне відбувалося – знаю кілька випадків. Другий спосіб – кращий, але Важкореалізований – знайти зрячого компаньйона. Щоб зряча людина брала незрячого з собою на прогулянки, в поїздки або в магазин.

Коли Володимир сказав про це, я відразу припустив, що якщо у мене є незрячий сусід, то я повинен – ​​по-хорошому, по можливості – пропонувати йому спільні поїздки і походи? Але мій візаві не погодився:

– Ніхто не зобов’язаний возити або водити з собою незрячого сусіда. Ніхто нікому нічого не винен. І навіть якщо незряча дитина на якомусь етапі розвитку починає думати, що суспільство щось їй повинно, вона швидко переконується в зворотному. Це завдання незрячого – стати для вас приємним супутником. Зробити так, щоб вам захотілося взяти його з собою. Я це старшим дітям в школі часто пояснюю. Ви повинні бути хорошими співрозмовниками, приємними в спілкуванні, начитаними, легкими, комунікабельними, цікавими людьми. Ваше завдання – налагодити такі контакти з оточуючими, щоб їм самим захотілося з вами зайвий раз поговорити. Ваше життя буде залежати від того, як ставиться до вас навколишнє суспільство. Чому тільки старшим? У початковій школі наші діти ще зовсім розкуті, і не треба їм нічого такого пояснювати. Вони ще не усвідомлюють себе як незрячих, якихось інших. Особливо в нашій школі, де умови такі, що і ніхто себе не усвідомлює чужим в цьому світі. У більш старшому віці до них починає приходити це усвідомлення. Може бути, їм хтось на це вже і натякнув або безпосередньо сказав, і вони, буває, закриваються. Ось тут треба не дати їм піти в себе, допомогти залишитися в соціумі. І якщо вийде, перед нами виявиться товариська людина. Така, як я. (Сміється.) Тому що, повторюю, в нашому житті багато що залежить від оточуючих, від суспільства. Воно ж нічим нам не зобов’язано. Але якщо стати цікавим і корисним суспільству – воно теж тебе не кине. І в парк візьмуть, і ще куди-небудь. Так життя влаштоване.

Не треба гіперопіки

У три роки Володі Полякову зробили косметичну операцію по виправленню косоокості в Пітері. Щось пішло не так – утворилася глаукома. Наступні операції (він не пам’ятає, скільки саме, але їх було багато) не допомогли: глаукома прогресувала і перекинулася на друге око. Він два рази по півроку лежав у лікарні. Марно. У п’ять років зір у Володі пропав повністю.

– Я пам’ятаю, як ходив до дитячого садка, пам’ятаю будинок, батьків, – розповідає Поляков. – Зорові образи збереглися. А ось як втратив зір, всього трагізму ситуації, того, що для п’ятнадцятирічної дитини могло б стати фатальним, – не пам’ятаю. Може бути, тому, що у дітей інше сприйняття? Або наша пам’ять так влаштована, що ми забуваємо погане? Я намагався неодноразово аналізувати – не пам’ятаю. Або справа в моїх батьках, які ніколи не ставилися до мене як до неповноцінного, а вимагали від мене того ж, що і від мого зрячого молодшого брата (три роки різниці).

Батьки Володі не були ні педагогами, ні тифлопедагогами: мати – бухгалтер, батько – фахівець з управління лісовим господарством. Але поводилися напрочуд правильно. Розвиваючи старшого сина, багато пристосування для незрячих батько придумуваав сам – наприклад, шахи, в яких на чорні квадрати він наклеїв додатковий товстий шпон. Але найголовніше – хлопчика ні в чому не обмежували і вимагали по повній, як з брата. Володя щосили спілкувався зі зрячими однолітками і навіть був заводієм в компанії.

– Я намагаюся пояснювати це батькам дітей нашої школи, – ледь помітно гарячкує Володимир. – Постійно даю різні методички. Так, умови для незрячої дитини необхідні: речі повинні лежати на своїх місцях, потрібно спеціальне програмне забезпечення або, наприклад, тактильна шахівниця. Але не треба гиперопеки. Не треба все робити за дитину, як ніби їй півтора роки. Мало того що виросте егоїстом, вона ще й буде абсолютно безпорадною, в сімнадцять років залишиться семирічною. Але багато батьків мене не чують, методички не беруть, вважають, що їм видніше, як спілкуватися зі своєю дитиною. А можуть схаменутися, коли вже буде пізно. Коли залишається лише чекати і сподіватися, поки, може бути, вона сам усвідомить і виправиться – подорослішає.

– Це до питання про інтернати, – резюмує вчитель. – Так, там багато мінусів, про які ви без мене знаєте. Але там з дітьми працюють фахівці – і діти виходять підготовленими до життя.

Дуже любив вчитися

Зі школою для незрячого Володі Полякова в середині дев’яностих були проблеми. У звичайні середні школи дітей з обмеженими можливостями тоді не брали. У московські інтернати брали тільки з московською пропискою. А в Тверській області нічого подібного взагалі не було. Але в Бологому був незрячий учитель історії – викладав в одному з технікумів. Батьки Полякови найняли його приватно. За допомогою цього вчителя Володя за рік освоїв систему Брайля і далі став вчитися самостійно, за підручниками (Брайля) з тверської бібліотеки. За допомогою підручників та батька, пройшов всю шкільну програму, рік за роком.

– Коли в 1992 році в Твері з’явилася корекційна школа № 3, мене, здається вже п’ятнадцятирічного, взяли в шостий клас, – сміється Володимир. – Я закінчив школу, перескочивши через два класи. Міг би і швидше, але не дуже поспішав: мені подобалося вчитися. А займалися ми тоді заочно – своя будівля у школи з’явилася значно пізніше. Очно я працював на підприємстві для незрячих у Вишньому Волочку, ми там друкували мідні клеми для кабелів – до 10 тисяч штук щодня. Не знаю, на скільки б мене вистачило, якби не університет.

Як Джеймс Бонд

В університеті документи у Володимира приймальна комісія спочатку брати відмовилася: не розуміли, як незрячий студент зможе вчитися. Було проведено навіть спеціальні збори у ректора – в результаті вирішили спробувати. Потім звикли, увійшли в становище, призначили помічника і отримали одного з кращих студентів. Сьогодні, в певній мірі завдяки Полякову, незрячі студенти – норма для ТДУ.

В університеті Володимир не тільки здобув фах, заробив червоний диплом і освоїв комп’ютер, але і познайомився з майбутньою дружиною Настею – абсолютно зрячою, приємною дівчиною. Одружилися вони на наступний день після отримання дипломів. Вона філолог і теж працює в школі. В інший.

У Володимира і Насті два хлопчика, шести та дев’яти років, обидва дзюдоїсти. Хлопчики зараз у бабусі з дідусем – їх мені побачити не вдалося. А знайомитися з дружиною Володимира ми пішли відразу після того, як я дізнався майже все про використання комп’ютерів незрячими, а також про друкування підручників на принтері Брайля, який коштує з працею усвідомлювані 350 тисяч рублів і гуркоче при друкуванні, як кулемет Максим (Володимир навіть придбав стрілецькі навушники, адже підручників для школи йому доводиться друкувати багато).

Володимир навів порядок на столі: посунув звичайну клавіатуру і клавіатуру Брайля в строго певні положення, вимкнув комп’ютер, прибрав «прилад Брайля» в шафку, поставив на місце коробочку з DVD, поправив стопку паперу для принтера і закрив ящик стола, взяв телефон і запросив мене слідувати за собою.

Будинок вчителя виявився зовсім недалеко від школи. Але йшов він до дому з такою впевненістю та стрімкістю, що, одягни він чорні окуляри, виглядав би зовсім як Джеймс Бонд.

– Я вивчив тут кілька орієнтирів по дорозі додому і тепер проходжу цю дистанцію краще зрячих, – жартує Володимир.

– Чи правда, – питаю у відповідь, – що місце зору у слабозорих людей займають інші почуття: слух, тактильні відчуття, нюх? Що незряча людина чує і відчуває світ в іншому вимірюванні, набагато більше?

– Я думаю, що пристрій мозку не може помінятися, – усміхається у відповідь Володимир. – Принаймні за одне покоління. Добре було б, але цього немає. Слух та нюх у нас такі ж самі. А ось увагу на кожен звук та запах ми дійсно звертаємо набагато більше. Ви спробуйте зав’язати очі, вийти з дому і дійти до автобусної зупинки. Щоб це вийшло, треба чути кожен звук: де проїжджають машини, де ходить трамвай, якщо він є, де плескають двері під’їзду, де вітер гримить відірваною покрівлею. Там, звідки чути голоси людей, – це швидше за все тротуари, а звідки пахне здобою – булочна. Ну ось, ми прийшли, піднімаємося сходами.

Голос чужої душі

Один вчений, експерт з фізіології зору, якось розповідав мені про незрозумілий феномен. В обличчях інших людей наші очі в змозі побачити в багато разів більше подробиць і нюансів, ніж в будь-якому іншому об’єкті. Один раз глянувши на обличчя співрозмовника, ми розуміємо, що за людина перед нами і, як правило, не помиляємося. А як створюється перше враження про інших людей у ​​незрячих?

– По голосу, – без заминки відповідає Володимир. – У мене в університеті була знайома, Маша. Подивиться один раз на людину і розповідає мені про неї. Якраз як ви тільки що помітили, по обличчю. І все потім виявлялося точним. Я дивувався і не розумів: стільки дізналася, один раз глянувши на когось. Мене це дивувало. Але з часом я теж навчився складати перше враження – по голосу. Як це працює, я навряд чи зможу розібрати в деталях, але працює. Наш директор Вікторія Татаринова періодично запрошує мене на співбесіди з батьками потенційних нових учнів. Потім ми обмінюємося враженнями: що вона дізналася по обличчю і що я дізнався по голосу. Найчастіше з’ясовується, що ми дізналися одне і те ж.

Три життя Володі Полякова

Тим часом ми прийшли до Володимира додому. Квартира у нього виявилася світла, з дуже помірною кількістю меблів і скрупульозним порядком буквально у всьому. Дружина Настя досить висока, дуже мила і з величезним животом (на момент публікації тексту у Полякових вже народилася дочка). На її обличчі при появі чоловіка загорілася така усмішка, що не залишилося сумнівів: тут живе любов.

З незвичайного – довгий густий ряд медалей на стіні – більше тридцяти штук – за перемоги в змаганнях по шоудауну. За призові місця в російських та світових турнірах.

Знайомство Володимира і шоудауна сталося випадково.

– У нас в Твері є філія Всеросійського товариства сліпих, – почав Володимир. – Голова цього товариства в 2013 році доручив мені зробити заявку на спортінвентар для школи. Заявку на грант. Я написав, що школі потрібний спортмайданчик у дворі. І ми спортмайданчик виграли – нам привезли обладнання для ковзанки і для спеціального футболу. У числі іншого привезли стіл для шоудауна, який ми не замовляли.

Володимир Поляков грає у настільний теніс для незрячих (showdown)

У настільний теніс для незрячих, по-англійськи showdown, грають на довгому столі, обгородженому високим бортиком, – на зразок гігантського настільного хокею. На двох протилежних кінцях столу отвори 20 на 10 сантиметрів. Грають в масках, щоб зрівняти можливості незрячих та слабозорих. Спеціальними ракетками та спеціальним важким дзвінким м’ячем – на слух. Мета – закотити м’яч у лунку супротивника.– Спочатку мені здалося, що це дурниця якась, – посміхається Володимир, сидячи на дивані навпроти своїх медалей, пліч-о-пліч з дружиною Настею. – А потім виявилося, що для звіту за грантом треба послати когось на змагання. Кого послати? Довелося поїхати самому. І знаєте, зачепило. З тих пір я ні одні змагання не пропускаю. До першого чемпіонату Росії 2015 року я вже серйозно готувався і зайняв четверте місце. Четверте місце мені не сподобалося – я почав тренуватися по п’ять разів на тиждень. В 2016-му став чемпіоном Росії. Ні, тут мало відчувати стіл і ракетку. На рівні Росії треба з конкретним суперником грати. Розуміти його, відчувати, що він робить і чому в даний момент. Слухати та представляти: як він стоїть, як захищається, де може припуститися помилки. На високих рівнях гра виявилася дуже цікавою. Власне, і назва її з англійської перекладається як «протистояння».– Розкажи про можливість відволіктися, – підказує Володимиру Настя.

– Так, звичайно, можливість відволіктися, – киває він. – Школа наша виймає дуже багато сил. Тому що діти складні, хочеться дати їм якомога більше, а вони не завжди беруть, а ти все одно даєш – важко буває. З іншого боку – ви чули про ставку вчителя? Ставка вчителя – це вісімнадцять робочих годин на тиждень. Щоб вчитель не вигоряв, так хтось вирішив вже дуже давно. Але ви знаєте, скільки грошей заробляє учитель за одну ставку? Трохи менше 10 тисяч рублів на місяць. Ну в нашому регіоні. Можна прожити на 10 тисяч в місяць? Тому в минулому навчальному році у мене замість вісімнадцяти було сорок шість навчальних годин – по дев’ять уроків в день. Це дуже важко. Тому теніс – це відпочинок такий, паралельна реальність. Ідеш в неї з головою, перемикаєшся і живеш там деякий час.

– У нас в Росії двадцять два види спорту для незрячих, але майже всі вони умовні, – гаряче пояснює чемпіон Поляков. – Потрібні помічники, складні умови, облік різних нозологій. І тільки шоудаун разом з шахами та шашками – повноцінні види спорту для незрячих. У шоудауні хочеться реалізуватися. Ось я в 2016 році перший раз поїхав на чемпіонат Європи і зайняв передостаннє місце. А адже вже був чемпіоном Росії, думав, що крутий. Нам довелося переглянути своє місце в житті і посилити тренування. У 2019 році в Італії вже зайняв третє місце на чемпіонаті світу, а наша команда – друге місце. Приємно! До того ж ми самі робимо столи. Я роблю ракетки для всієї країни – купити їх ніде – а це ще і приробіток. Загалом, розумієте, шоудаун – це життя. І виховання незрячих дітей – життя. І моя сім’я – життя. Ну а що – так, у мене три життя. Може бути, я і не бачу, зате живу трьома повноцінними життями. Погодьтеся, не у кожного так добре складається.

Павло Орлов
Share Button