ЗАКЛИК

Об'єднана редакція періодичних видань Українського товариства сліпих

Заклик

Архів номерів журналу «Заклик»

ЖУРНАЛ «ЗАКЛИК»

У травні 1935-го побачив світ перший номер журналу «Праця сліпих» обсягом 50 брайлівських сторінок (так тоді називався нинішній «Заклик»). Це сталося за два роки після формального створення урядовою ухвалою Українського товариства сліпих, коли вже існувало оргбюро для впровадження цього рішення в життя. Щоправда, в різних містах України вже давно існували організації незрячих та їхні виробничі артілі. Однак всеукраїнський журнал мав обєднати розрізнені осередки, спрямувати їхню діяльність в одне русло, сприяти поінформованості сліпих і прилученню їх до суспільно корисної праці й освіти.

Ось деякі публікації першого номера журналу для дорослих сліпих:

М. Бажан. Прапор і сонце, і вітер

М. Торгов. Моральна атака

Ухвали та розпорядження Уряду

Відомість про збір коштів на літак ВОС

Оголошення

Народний комісар соціального забезпечення Слинько у «Вперед до нових перемог» повідомляв, що кілька місяців тому Народний комісаріат соціального забезпечення створив оргбюро на чолі з А.М. Едельманом. Його завданням було об’єднання розрізнених організацій незрячих і створення Українського товариства сліпих.

Липневе число журналу побачило світ у вересні, № 4 – 5 (вересень − жовтень) вийшов у листопаді 1935-го. редактором уже був В. Радомський. На жаль, ми не знаємо, хто був першим очільником журналу.

Привертає увагу повідомлення, вміщене в цьому номері, про те, що через труднощі з друкуванням серпневий номер журналу не вийшов у світ, а також прохання до всіх передплатників надсилати гроші на адресу редакції за журнал. Річна ціна від організацій – 15 крб., від окремих громадян – 6 крб. З цього видно, що редакція сама займалася розповсюдженням часопису. Наступних номерів журналу з 1936 по 1949 рік у Книжковій палаті України не вдалося виявити.

У повоєнні часи розгорнулась відбудова та створення нових підприємств Товариства (тоді вони називались міськ-, райтоси) для забезпечення роботою осліплих воїнів та дітей, що втратили зір внаслідок воєнних дій та вибухових речовин. ЦП УТОСу порушило клопотання про відновлення випуску журналу для незрячих України.

4 грудня 1948 року на засіданні Секретаріату ЦК КП(б)У було прийнято таку постанову:

«1. Дозволити Українському товариству сліпих відновити видання щомісячного журналу «Праця сліпих», що має друкуватися крапковим шрифтом українською та російською мовами.

Журнал «Праця сліпих» повинен… широко висвітлювати виробничу практику сліпих та досвід культурно-масової роботи серед них, друкувати матеріали на допомогу самоосвіті сліпих, чим сприяти розвитку їхнього загального і культурного рівня, залученню до активного виробничого та громадського життя.

2. Встановити обсяг журналу 50 брайлівських (2 обліково-видавничих) аркушів, тираж 1,5 тис. примірників, ціна – 5 крб. за номер.

Затвердити редколегію журналу у складі тт. П.С. Ільїна (відповідальний редактор), Ю.М. Кривицького (заступник редактора), І.І. Кокея, І.О. Качура, А.І. Синька…». П.С. Ільїн мав очолювати журнал поряд з виконанням обов’язків очільника Товариства, Ю.М. Кривицький був його заступником.

Часопис друкувався на Харківській книжковій фабриці ім. Фрунзе; редактором за Брайлем був незрячий підпільник часів війни А.І. Синько, що очолював тоді Харківський міськтос. Редакція була в Києві, по вул. Шота Руставелі, 38, у приміщенні ЦП УТОСу.

Січневий номер за 1949 рік було підписано до друку у червні цього ж року, обсягом 91 брайлівський аркуш накладом 300 примірників. Перший номер присвячувався звітній доповіді М.С. Хрущова на XVI з’їзді КП(б)У.

У другому номері було вміщено статтю міністра соціального забезпечення Ф. Ананченка «Завдання Українського товариства сліпих в 1948 р.». У ній він вказує, що журнал повинен висвітлювати питання навчання, працевлаштування незрячих. Він має сприяти культурному зростанню і побуту сліпих». А голова ЦП УТОСу П.С. Ільїн виступив із публікацією «Завдання нашого журналу».

З третього номера часопис стає двомовним, а у п’ятдесятих роках виходить двома варіантами – українською та російською мовами («Праця сліпих» та «Труд слепых»).

По війні на наші підприємства прийшли колишні фронтовики. Здебільшого саме вони стали героями нарисів та оповідей, що вміщувалися в журналі. Інваліди війни та армії І.О. Качур, М.І. Матвєєв, А.Я.Тарасюк, П.Р Находкін та інші не тільки активно включалися в життя утосівських колективів, але згодом і очолили їх. А І.О. Качур став головою Центрального правління УТОСу.

Писала «Праця сліпих» також про трудові досягнення незрячих виробничників, зокрема молодих, які не лише ударно (висловлюючись тодішнім стилем) працювали, а й навчалися у вечірніх школах, вступали до технікумів, вишів.

Із розвитком утосівських підприємств все повнокровнішим ставало їхнє життя. Надзвичайного розквіту набули різні форми самодіяльності. Це також висвітлювалось у журналі.

З перших номерів відроджений журнал започаткував музичну сторінку, душею якої протягом 27 років був відомий музикант, заслужений працівник культури України, професор Національної музичної академії ім. П.І. Чайковського І.А. Яшкевич. Він опублікував 700 музичних творів різних форм – для баяна, фортепіано, оркестрів, хорів, різноманітних ансамблів та солістів. Згодом продовжив справу талановитий музикант А.М. Тараканов, який протягом 25 років, аж до кінця свого життя, плідно співробітничав з редакцією.

З роками журнал збагачувався як за формою, так і за змістом. У зв’язку з цим не можна не згадати Іллю Ісаковича Кокея, який очолював редакцію наприкінці 50-х – на початку 60-х років минулого століття. Особливо цьому сприяло створення власної поліграфічної бази. У 1961 році зі звільненням старих приміщень УВП № З (Нижній Вал, 45) почав діяти друкарський цех при редакції. Щоб сучасний читач міг уявити собі умови роботи в ньому, скажемо, це були будівлі колишніх стаєнь, абияк пристосовані для роботи людей. Частина з них мала пічне опалення, воду брали з колонки. Тут друкарня перебувала до кінця 1971 року, коли перебралася в приміщення по провулку Т. Шевченка, 4, де міститься і зараз. З 1965-го вона ввійшла до складу тільки-но створеного Будинку звукозапису і друку.

Спочатку тут випускалася різноманітна плоскодрукована продукція для потреб УТОСу, а в грудні 1961 року вийшов у світ дванадцятий номер «Праці сліпих» за Брайлем. Він був зшитий одним зошитом. У лютому 1962 року, згідно з постановою ЦК КП України від 25 січня цього ж року, журнал «Праця сліпих («Труд слепых») було перейменовано на «Заклик» («Призыв») з періодичністю виходу двічі на місяць, ціна кожного номера – 10 копійок.

У перші роки роботи київської друкарні мали місце певні труднощі з випуском журналу. Задля оперативності набір, вичитка коректури здійснювалася окремими статтями. А на залишках металевих матриць вміщувалась різноманітна інформація. В цей час набір за Брайлем, вичитка коректури, виготовлення паперових відбитків рельєфно-крапковим шрифтом на позолотному пресі відбувалися в одній кімнаті. Важко просувалося тиражування часопису. З розширенням виробничих площ ці труднощі були подолані.

Назріло питання про дублювання журналу плоским шрифтом (способом високого друку). Спочатку на перфокартковому папері віддруковувався плоский варіант, і на цих же сторінках – брайлівський.

Від цього довелось швидко відмовитись через труднощі з друкуванням і низьку якість. 1965 року квітневий № 8 вийшов окремою брошурою плоским шрифтом і окремо – за Брайлем. А з січня 1966 року журнали стали виходити щомісяця рельєфно-крапковим і плоским шрифтами.

Ці нововведення вимагали змін у штатному розписі редакції. Журнал став очолювати головний редактор (на той час це була Н.В. Клименко). Введено було штатну одиницю відповідального секретаря, замість випускового – редактора за Брайлем. Редакція на цей час розташовувалася в колишньому приміщенні УВП № 2 на Басейній, 10.

Утосівський часопис, висвітлюючи життя Товариства, завжди тримав руку на пульсі часу. Так було в 50-х роках, коли розгорнулося створення нових УВП, будівництво виробничих корпусів підприємств УТОСу, житлових будинків, культурних закладів. Читачі дізнавались про нього зі сторінок журналу. Часопис широко висвітлював дискусію навколо питання про введення на підприємствах інституту директорів та створення територіальних первинних організацій.

У 60-ті роки відкрилися оздоровчі заклади УТОСу – Боярський будинок відпочинку та санаторій ім. Й. Наговіцина. Тоді ж урізноманітнилася спортивна робота на підприємствах УТОСу. Окрім шахово-шашкових гуртків, на УВП були створені секції з легкої атлетики, плавання та туризму. Все це знаходило своє висвітлення на сторінках часопису.

З січня 1970 року на численні прохання читачів із залишком зору плоский варіант «Заклику» став виходити укрупненим шрифтом; з’явилися художні люстрації матеріалів.

У цей же час робляться спроби доповнення рельєфними малюнками брайлівського варіанта журналу. Виготовлення випуклих ілюстрацій способом цинкографії (хімічне травлення на цинкових пластинках) в 60-ті роки не виправдало себе, бо було занадто дорогим і складним для виробництва.

У 70-ті роки перехід на рельєфне ілюстрування способом художнього карбування, ентузіастом якого був заступник головного редактора В.М. Карагодін, дав свої реальні результати. Особливо – в журналі «Школяр», який на Всесоюзному конкурсі художнього ілюстрування отримав диплом III ступеня. Цьому сприяла спільна робота редакції та Республіканського будинку звукозапису і друку, які тоді були в одному приміщенні. Тоді ж вдалося випустити кілька збірників рельєфних малюнків, а також спеціальні набори випуклих зображень для навчання дітей у школах для сліпих.

Коли редакцію очолив А.П. Щипцов, докорінно змінився вигляд плоскодрукованого варіанта журналу «Заклик» з передачею його виготовлення до видавництва «Радянська Україна» (нині «Преса України»). Журнал став привабливішим, збільшився й обсяг. Урізноманітнилась тематика. З’явились нові рубрики. Зріс тираж усіх чотирьох варіантів журналу. У 1985 році (в рік свого 50-річчя) він становив 27 тисяч примірників.

У 1989 році після багаторічних клопотань перед партійними органами з’явилася нарешті щотижнева газета «Промінь». Яка поступово перебрала на себе оперативну інформацію незрячих про найголовніші події в країні та Товаристві.

Глибока соціально-економічна криза 90-х боляче вдарила по Українському товариству сліпих і його періодичних виданнях зокрема. Раніше чи не найбагатша в країні організація втратила свої фінанси та прибутки від виробничої сфери. Тому з 1993 року і донині всі періодичні видання перебувають на дотації держави, а цього вкрай недостатньо.

Це стало однією з причин створення Об’єднаної редакції періодичних видань Українського товариства сліпих «Заклик», яку очолив Іван Володимирович Таран, заслужений журналіст України. Тоді вдалося зекономити значні кошти.

Іншою причиною була необхідність перерозподілу функцій між виданнями за обмежених фінансових можливостей щодо надання незрячим максимуму корисної друкованої інформації. Адже на цей час уже перестали надходити брайлівські журнали з Росії. «Заклик» став соціально-реабілітаційним і двомовним часописом, в якому вміщуються здебільшого пізнавальні матеріали.

Кілька років часопис виходив раз на два місяці. Згодом вдалося розблокувати рельєфно-крапковий варіант, хоча й зменшеним обсягом, а плоскодрукований так і залишається двомісячним.

Змінився також формат брайлівського варіанта, та, на жаль, погіршилось і його поліграфічне виконання. Якщо раніше журнал друкувався з металевих матриць, на яких вибивався текст, то потім прямо з електронних носіїв на імпортному обладнанні. Його Республіканському будинку звукозапису і друку допоміг придбати Фонд соціального захисту інвалідів України. Через недостатнє і нестабільне фінансування, на жаль, з 2013 року   було тимчасово припинено друкування журналу «Заклик» шрифтом Брайля.

Негаразди, що й досі лихоманять Україну, боляче зачепили всіх нас. Однак є надія, що труднощі будуть подолані в недалекому майбутньому, адже тисячі читачів, незважаючи ні на що, не мислять себе без утосівської періодики.

Share Button