ЗАКЛИК

Шановні друзі!

Сьогодні Українське товариство сліпих відзначає 90-річний ювілей.

Свій довгий історичний шлях Товариство розпочало з дня свого заснування – 4 червня 1933 року. Ця дата стала вирішальною в об’єднанні незрячих людей задля того, щоб, працюючи разом, будувати своє майбутнє, спільними зусиллями відстоювати свої права та інтереси на працю, на освіту, на культуру, розвивати свої творчі здібності і спортивний потенціал.

Крок за кроком, цеглина за цеглиною незрячі люди вибудовували розгалужену систему Товариства по всій Україні, починаючи з простих артілей і цехів, що розвинулись у високотехнологічні учбово-виробничі підприємства, які надавали сліпим людям роботу, що і є для кожної людини найголовнішим чинником життя. Створювали на місцях райтоси і міськтоси, які займалися соціальною, культурно-просвітницькою роботою серед незрячих, художньою самодіяльністю, організовували гуртки з вивчення шрифту Брайля. Естафету цих організацій підхопили обласні, територіально-первинні та виробничі організації УТОС. Завдяки праці і духовному розвитку на той час сформувався у суспільстві образ незрячого, як людини з високим почуттям власної гідності та господаря своєї долі.

Значний внесок у становлення і розвиток нашого Товариства зробили попередні його керівники: Абрам Мойсейович Едельман, якого було обрано першим Головою Центрального правління на першому з’їзді УТОС у 1938 році, Іван Олександрович Качур і Віктор Михайлович Акімушкін.

Плинув час. Зміцнювалась і розширювалась матеріально-технічна база підприємств УТОС, що дало змогу заснувати в Товаристві структурні підрозділи соціально-реабілітаційного та культурного спрямування: бібліотеки, клуби, спортивні секції, бази відпочинку, комп’ютерний центр, Реабілітаційний центр, редакцію періодичних видань, Будинок звукозапису і друку УТОС.

Разом з країною Українське товариство сліпих не раз переживало складні етапи історії: це і лихоліття Другої світової війни і післявоєнної відбудови, і техногенна Чорнобильська катастрофа, і економічний злам при переході країни від планової економіки до ринкової. Але, попри усі труднощі, Українське товариство сліпих вистояло і продовжило свою діяльність, згуртовуючи і підтримуючи свої членів. УТОС забезпечував незрячих роботою, надавав реабілітацію в усіх сферах життя.

В усі часи Українське товариство сліпих тісно співпрацювало з державою, знаходячи вирішення проблемних питань. На жаль, в останні роки, соціальна політика держави не сприяє діяльності нашої Всеукраїнської громадської організації і потребам людей з інвалідністю по зору. І це в той час, коли апарат Центрального правління, керівники підприємств та організацій УТОС постійно ведуть діалог з владними структурами, намагаючись їм донести реальні проблеми, які існують нині у людей з інвалідністю по зору.

Надзвичайно трагічними виявилися останні роки: початок бойових дій на сході України; затяжна пандемія коронавірусу, що спричинила спад економіки. Ці події негативно позначилися на діяльності Українського товариства сліпих. Але найстрашніші випробування для нашої країни і нашого Товариства почалися 24 лютого 2022 року, коли прийшла підступна війна з боку російського агресора. Від ворожих атак наше Товариство зазнало нищівних руйнувань. Низка підприємств була пошкоджена і зруйнована, а деякі опинилися під окупацією агресора. Незважаючи на складні воєнні умови, Українське товариство сліпих з гідністю продовжує виконувати свою місію, допомагаючи і рятуючи незрячих людей від жахів війни.  Наші організації і підприємства, що знаходяться на відносно безпечній території України, допомагають людям з інвалідністю по зору та інших нозологій в евакуації та розміщенні, а також наданні необхідної гуманітарної та психологічної підтримки.

З часу свого заснування і донині Українське товариство сліпих залишається однією з найпотужніших Всеукраїнських громадських об’єднань людей з інвалідністю по зору. Минулі покоління утосівців передали нам, сучасникам, у спадок матеріальну базу, великий досвід, гарні традиції, віру і впевненість у себе. І наш обов’язок зберегти і примножити всі ці надбання, щоб передати їх нащадкам. Основною функцією нашої організації була і залишається функція захисту прав і інтересів незрячих людей, трудова реабілітація, соціалізація та інтеграція у суспільство. Головною цінністю нашої організації є люди – члени УТОС. Адже люди це той потенціал, з яким наше Товариство подолає і всі жахи війни, і всі виклики сьогодення. Ми маємо об’єднуватись, поважати одне одного, прислухатись одне до одного. Разом відбудовувати і розвивати наше Товариство і нашу державу, аби жити у гідних європейських умовах і у вільній країні.

Висловлюю щиру подяку всім керівникам підприємств і організацій, працівникам всіх рівнів, членам Товариства і всім, хто самовіддано продовжує працювати на благо УТОС.

Від членів Центрального правління, від членів апарату Президії ЦП УТОС, від працівників ЦП УТОС і від себе особисто прийміть найщиріші вітання з цією історичною датою – 90-річчям Українського товариства сліпих. Бажаю усім здоров’я, наснаги, благополуччя, любові, миру в душі, в кожній родині і в нашій країні.

Нехай Бог береже вас.

З найщирішими побажаннями і повагою,
Голова ЦП УТОС В. М. Більчич

Колектив редакції УТОС «Заклик» вітає читачів і усіх членів Товариства з ювілейною датою нашої організації!

Нехай єднання в нашому Товаристві буде запорукою його відновлення і процвітання.

Бажаємо всім здоров’я, витримки, віри і надії в перемогу!

 

УКРАЇНСЬКОМУ ТОВАРИСТВУ СЛІПИХ – 90 РОКІВ!

Хоч війни лунають грізні кроки,
Хоч вночі тривоги будять місто,
Вже УТОСу – дев’яносто років!
Ювілей прийшов до Товариства.
У єднанні завжди наша сила.
Пращури ходили на толоки,
От і ми УТОС колись  створили
І разом вже дев’яносто років!

З відчаю виводили незрячих,
Бо усі ми із козацьким хистом,
А козак і у біді не плаче,
І міцне козацьке товариство!
У роки війни й голодомору,
Та усіх випробувань жорстоких,
Був УТОС притулком. Він опора
Для  незрячих дев’яносто років.

Щоб права незрячих захищати,
У майбутнє йти могутнім кроком
Товариство буде працювати –
День за днем іще багато років!
Віримо, Господь нас не покине.
Буде наше небо мирним й чистим!
Хай завжди у вільній Україні
Буде жити наше Товариство!

Євгеній Познанський

Дата проведення: 7 червня 2023 року. Початок об 11.00.

Місце проведення: місто Київ, вулиця Богдана Хмельницького, 8/16, зал №2 Українського національного інформаційного агентства «Укрінформ».

Організатор заходу: Громадська організація «Всеукраїнська організація інвалідів «Українське товариство сліпих».

Мета заходу: Круглий стіл проводиться з нагоди 90-річчя дня створення Українського товариства сліпих з метою привернення уваги влади і суспільства до проблем людей з інвалідністю по зору, обговорення питань співпраці влади з громадськими організаціями у сфері соціального захисту осіб з інвалідністю по зору та вдосконалення взаємодії влади з громадськими організаціями у сфері захисту прав і законних інтересів людей з інвалідністю по зору.

Більш детальніше про контекст заходу читайте у додатку до прес-релізу.

Учасники круглого столу: До участі у круглому столі запрошені голова Комітету Верховної Ради України з питань соціальної політики та захисту прав ветеранів Галина Третякова, члени Комітету Верховної Ради України з питань соціальної політики та захисту прав ветеранів Михайло Цимбалюк та Сергій Гривко, Міністр соціальної політики України Оксана Жолнович, Віце-прем’єр-міністр України Ірина Верещук, Урядова уповноважена з прав осіб з інвалідністю Тетяна Баранцова, радниця-уповноважена Президента України з питань безбар’єрності Тетяна Ломакіна, Заступник Керівника Офісу Президента України Юлія Соколовська, представники громадських організацій осіб з інвалідністю та засобів масової інформації.

Контакти організаційного комітету:

Заступник голови Центрального правління
Українського товариства сліпих
Новосецький Михайло Миколайович,
контактний телефон: (097) 590-04-03,  e-mail: zamutos@ukr.net

Провідний спеціаліст ЦП УТОС
Савченко Ольга Володимирівна,
контактний телефон: (099) 433-94-18,  e-mail: orgotdel.utos@gmail.com

---

УТОС – 90 років боротьби за права осіб з інвалідністю по зору. Виклики сучасності

4 червня 1933 року постановою Всеукраїнського центрального виконавчого комітету і Ради Народних Комісарів Української РСР було визнано за доцільне організувати Українське товариство сліпих і Українське товариство глухонімих, як громадські організації.

Нині Українське товариство сліпих (УТОС) є Всеукраїнською громадською організацією, яка охоплює біля 30 тисяч людей з інвалідністю по зору. УТОС має розгалужену структуру по всій території України.

В кожній області діють обласні організації УТОС, які є проміжними організаційними ланками між Центральним правління УТОС і 130 первинними організаціями, що діють у територіальних громадах. В структуру УТОС входить засновані ним 54 підприємства.

Основною метою діяльності УТОС є сприяння у реалізації прав і можливостей осіб з інвалідністю по зору, захист їхніх прав і законних інтересів, виявлення і усунення перепон і бар’єрів, що перешкоджають забезпеченню прав осіб з інвалідністю по зору, здійснення громадського контролю за дотриманням прав людей з інвалідністю по зору, представництва їхніх інтересів та усунення будь-яких проявів дискримінації стосовно людей з інвалідністю по зору.

УТОС сприяє у реалізації права людей з інвалідністю по зору на реабілітацію, освіту і працю, доступ до інформації і творів культури у доступному форматі, участі у культурному житті і на дозвілля, зайняття спортом і на відпочинок. УТОС має розгалужену систему спеціалізованих бібліотек, на підприємствах і в організаціях УТОС діють творчі аматорські колективи і гуртки самодіяльності, спортивні секції та навчальні курси. Матеріальне заохочення фахівців, які займались з незрячими здійснювалось за рахунок державної підтримки, яка наразі припинена.

Невиробнича сфера УТОС (обласні і первинні організації) до 2021 року включно здійснювала свою діяльність за фінансової підтримки держави, але у 2022 році фінансова підтримка з боку держави так і не була надана, а у 2023 році Кабінет Міністрів України своєю постановою від 27 січня 2023 року №70 повністю скасував Порядок використання коштів, передбачених у державному бюджеті для фінансової підтримки УТОС та УТОГ, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 14 березня 2018 року № 183, не визначивши при цьому альтернативних можливостей інституційної фінансової підтримки діяльності УТОС.

Міністерство соціальної політики України вже давно намагалось позбавити УТОС стійкої інституційної фінансової підтримки, але наважилось на це лише у цьому році, запропонувавши уряду скасувати надання фінансової підтримки діяльності УТОС, фактично позбавивши людей з інвалідністю по зору можливості реалізовувати свої права, передбачені статтею 30 Конвенції про права людей з інвалідністю, враховуючи відсутність альтернативної можливості отримувати бібліотечні послуги, займатись розвитком своїх творчих здібностей та приймати участь у культурному житті і спортивних заходах.

Позбавлення державної фінансової підтримки це не єдиний «подарунок» до 90-річчя УТОС, оскільки з 1 січня 2023 року Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування» та Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» від 21 вересня 2022 року № 2620-IX скасовано правову норму, що передбачала пільги з виплати допомоги по тимчасовій непрацездатності для працюючих на підприємствах УТОГ і УТОС осіб з інвалідністю.

Обласні і первинні організації УТОС, які розташовані в приміщеннях комунальної власності, можуть втратити ці приміщення враховуючи те, що громадські об’єднання осіб з інвалідністю так і не були внесені до кола осіб, яким передача в оренду комунального майна може здійснюватись без проведення аукціону відповідно до статті 15 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» від 3 жовтня 2019 року № 157-IX, який введено в дію з 1 лютого 2020 року.

Крім цього УТОС можуть позбавити всеукраїнського статусу внаслідок прийняття Верховною Радою України законопроєкту № 8084 від 28 вересня 2022 року, яким скасовується всеукраїнський статус громадських об’єднань, які представляють людей з інвалідністю на національному рівні.

Також УТОС висловлює серйозне занепокоєння законопроєктом про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення прав осіб з інвалідністю на працю (реєстр. № 5344-д від 18 листопада 2022 року), яким УТОС і інші громадські об’єднання осіб з інвалідністю хочуть позбавити можливості впливати на формування державної політики у сферах, що стосуються людей з інвалідністю, шляхом скасування норми щодо обов’язкового погодження з громадськими об’єднаннями осіб з інвалідністю проєктів нормативно-правових актів, які стосуються осіб з інвалідністю.

Таким чином змушені констатувати, що наразі державна політика аж ніяк не спрямована на підтримку діяльності Українського товариства сліпих, яке багато років сприяло державі і було її партнером у сфері соціального захисту людей з інвалідністю по зору.

Через 90 років громадська організація, яка фактично було створена за ініціативою держави і була цій державі всі ці році надійним партнером, стала державі незручною інституцією, яку спочатку позбавили фінансування, а тепер ще й хочуть позбавити можливості ефективно захищати права і законні інтереси людей з інвалідністю по зору, скасувавши норму щодо обов’язкового погодження проєктів нормативно-правових актів.

Сподіваємось, що влада перегляне своє ставлення до Українського товариства сліпих, відновить співпрацю та інституційну фінансову підтримку для забезпечення реалізації прав людей з інвалідністю по зору, зокрема, щодо доступу до інформації і творів культури у доступному форматі, участі у культурному житті і на дозвілля, зайняття спортом і на відпочинок.

28 травня 2023 року у Києві внаслідок нічної атаки безпілотниками типу Shahed зазнало пошкоджень приміщення одного з київських підприємств Українського товариства сліпих. Наслідки пошкоджень уточнюються. Вживаються заходи щодо фіксування і визначення розміру завданої шкоди підприємству.

Пропонуємо для перегляду сюжет інформаційної програми «Факти», каналу ICTV, який вийшов в ефір національного марафону «Єдині новини» 28 травня 2023 року о 12 годині.

У димах війни й у громі
Не згасає  чесний «Промінь»!
Він несе для вас на шпальтах
Те, що зараз актуальне!

Все, як вижити незрячим
В дні війни такі гарячі.
І закони, і права,
І поезії слова!

Щоб усе, що треба знати –
Оформляйте передплату!

Шановні друзі! Інформація – це сила, що у дні війни така ж необхідна, як і зброя. Грізні місяці воєнної агресії це підтвердили і довели. Тому, незважаючи на всі складнощі, наша редакція несе варту на своєму інформативному посту і рада вам повідомити, що, попри воєнне лихоліття, «Промінь» і надалі світитиме вам! Тож, оформляйте передплату на наше видання, що не скорилося складним обставинам воєнного сьогодення і надалі боротиметься за інтереси незрячих українців! Тож, передплачуючи «Промінь», ви гарантовано отримуєте унікальне періодичне видання, яке коштує на місяць:

• плоскодрукований варіант 5 грн 20 коп — індекс видання 61004;
• брайлівський варіант 136,00 грн — індекс видання 61005.

 

Разом до перемоги!

До Дня вишиванки на Вінницькому УВП УТОС влаштували творчий вечір запрошених гостей. Виступав вокальний дует «Сузір’я» з Самгородецької громади (Козятинський район). Це сімейна пара — Ольга Балецька і Петро Остапчук.

Також своєю творчістю поділилася тотально незряча поетеса Людмила Дворніцька з села Медведівка, що на Козятинщині. Вона є учасницею Всеукраїнських фестивалів творчості людей з обмеженими можливостями, переможницею фестів «На крилах натхнення», «Багряна осінь на Поділлі», Всеукраїнського огляду-конкурсу (в номінації «Інтимна лірика»), авторкою поетичної збірки «Світ любові моєї».

Ольга Балецька і Людмила Дворніцька читали власні вірші. А дует «Сузір’я» під гитару виконував самодіяльні вокальні твори. Вони стосувалися різних тем: війни, рідного села, життя, кохання, релігії.

На зустрічі із бардами були працівники вінницького підприємства незрячих і територіальних організацій УТОС. Значна частина із них була вдягнена у вишиванки.

— Тепер у відповідь плануємо дати концерт на Козятинщині. Вже маємо попереднє запрошення, — сказала художній керівник колективу художньої самодіяльності підприємства УТОС Наталя Слюсарчук.

Директор Вінницького УВП УТОС Костянтин Ільніцький нагадав, що творчі виступи під час війни є дуже важливими, особливо людям з особливими потребами. Такі концерти надихають людей, додають їм впевненості у майбутньому у нинішній важкий період.

Джерело: vn.20minut.ua

До 105-річчя з дня народження

ЗАХИСНИК

Пам’ яті Я. П. Батюка

Знов гортає дати і руїни
Нашої історії рука.
Не забудь героя, Україно,
Не забудь сьогодні Батюка.

Адвокатів звуть захисниками .
Він і справді був захисником.
Бився він, та зовсім не словами,
Зі страшним нацистським лютим злом.

Рідний край нацисти захопили.
Грім гармат та куль безжальний свист.
Та створив у Ніжині підпілля
Цей незрячий молодий юрист.

Цей герой належить не режиму,
Він не  був партійцем аж ніяк.
Але бився він за Україну,
Цей незрячий, мужній, як козак.

І коли обпік свинець гарячий,
І у груди кулі увійшли,
Бачив він, хоча і був незрячим
Волю української землі.

І у будь-якій країні світу
Гордістю би став герой такий!
Хто ж його повторно  хоче вбити?
Викреслити  зовсім? Боже мій!

Хай у забутті він не загине!
Подвиг невмирущий Батюка!
Не забудь героя, Україно!
Не забудь свого захисника.

 

Євгеній Познанський

---

Яків Петрович Батюк – сліпий, мав інвалідність першої групи з дитинства, адвокат, керівник Ніжинської підпільної організації часу Німецько-радянської війни, Герой Радянського Союзу (1965 року, посмертно).

Народився майбутній герой у 12 травня 1918 року в с. Рижани Житомирської області, за сучасними мірками в багатодітній, а за тогочасними – типовій, як для українців, сім’ї. Його батько Петро Іванович і мати Параскева Миколаївна були простими селянами. У Якова були два старші брати – Василь і Павло, а також дві сестри – Ольга і Євгенія. Батька Якова мобілізували під час Першої світової війни, потім він потрапив у полон. З якого, з далекої Болгарії, кілька місяців він добирався в рідне село. В Україні палахкотіла громадянська війна. В ці скрутні часи країна була охоплена  епідеміями, голодом і холодом.  У 1920 році дворічний Яків захворів на віспу. Життя йому вдалося врятувати, але хвороба дала ускладнення на зір і малий Яша осліп, як з’ясувалося – назавжди.

У 1921 році родина Батюків, отримує землю і починає вирощувати прибуткову на той час культуру – хміль. Велика сім’я починає жити вельми пристойно і у Батюків з’явилась надія, що це надовго. Але подальші події дуже швидко розвіяли ці ілюзії.

Яків тим часом підростав. Незважаючи на страшну недугу у нього розвинулися прекрасні пам’ять і слух. Він чудово орієнтувався у просторі і, навіть, без поводиря вільно ходив до лісу. Яків проводив час, граючись зі своїми однолітками. Старожили села, котрі особисто знали родину Батюків і сліпого Яшка, із захопленням розповідали про перемогу незрячого хлопчика на шкільній спартакіаді з бігу на стометрівці. Тоді він одержав в нагороду бронзову статуетку. Можливо, та його перша перемога і була дороговказом для його майбутнього життя і боротьби.

Невідомо, як би склалась доля Якова, якби біля сліпої дитини не з’явився його родич Самійло Євтихійович. Це був літній і грамотний чоловік, який, фактично, був наставником Якова. Через нього незрячий хлопець пізнавав незримий йому світ. Наприкінці 1926 року Самійло Євтихійович, спостерігаючи незвичайне прагнення свого вихованця до знань, написав лист Калініну з проханням направити Якова навчатися. Всесоюзний староста відгукнувся і майбутній адвокат почав навчання в  спеціальній  школі для сліпих дітей № 5 м. Києва, яку закінчив на відмінно.

В 1929 році сім’я  Батюків визнана куркульською, батьків відправляють у заслання до Сибіру, старшого брата Павла заарештовують, звинувачують в «антирадянський пропаганді» і також етапують до Сибіру. На щастя, репресії не торкнулися старших Василя і Ольги, що жили на той час вже окремими сім’ями під Києвом. Вони наглядають за Яковом і наймолодшою Женею. Через деякий час Василеві вдається за допомогою підкупу визволити батьків і повернути їх в Україну, а Павлові – роздобути чужий паспорт і втекти із заслання. Сім’я об’єднується і переїжджає до Ніжина.

Тим часом Яків успішно продовжує навчання. Він прагне здобути інженерну освіту, але сліпота всі ці зусилля зводить нанівець. Тоді в 1935 році він вступає на останній курс робітфаку Київського університету (нині Київській національний університет ім. Т.Г. Шевченка), а потім – на юридичний факультет. Маючи прекрасну пам’ять, Яків поглиблює свої знання самостійною роботою. За невелику плату спеціально найнята жінка начитує вголос потрібні йому книги. В 1940 році Яків Батюк закінчив навчання в університеті і розпочав адвокатську діяльність.          Молодий адвокат переводиться з Києва на роботу в місто Ніжин за направленням в Ніжинську міську колегію адвокатів. Протягом недовгої адвокатської роботи Яків Батюк заслужив повагу і авторитет серед своїх колег та жителів міста.

Після приходу фашистської навали в Україну, родина Батюків не виявляла особливої любові до радянської влади, і це цілком зрозуміло, але й дивитися з боку на трагедію, що розгорталася, також не могла. З початком війни Яків Батюк зробив гідний найвищої поваги, хоч і дещо дивний, вчинок. На початку мобілізації Яків прийшов у міський військкомат і став проситися працювати військовим юристом. Воєнком, вислухавши сліпого адвоката, спочатку, навіть, розгубився, а потім виставив його, вибухнувши міцною лайкою. Але Яків уперто шукає власне місце у боротьбі з ворогом, і в нього поступово вимальовувалася думка щодо підпілля, тим більше, що німецькі війська стали наближатися  до міста Ніжина.

В останню мить, перед відходом радянських військ із Ніжина, Яків Батюк, знову-таки за власної ініціативи, встиг побувати в міськкомі партії, де вів розмову про майбутнє підпілля з другим секретарем. Останній, попри сумніви й підозри, все ж наважується дати йому адреси деяких підпільних явок у Ніжині й Києві. На цьому вони назавжди розлучаються. Хаос відступу не тільки знищив структуру майбутнього підпілля в місті Ніжині, але й одночасно морально зламав багатьох із тих, хто повинен був займатися реальною підпільною діяльністю в німецькому тилу. В результаті Яків на певний час залишається в ізоляції.

Наприкінці жовтня 1941 року Яків влаштовується на роботу в артіль, що виготовляє мотузки й кінську збрую для німецької армії. Незабаром артіль отримує велике замовлення і Батюк вирішує провести першу акцію підпілля, що на той час тільки зароджувалося, – протравити кислотою всю партію збруї, аби вона після першого ж дощу стала непридатною для використання. Задля цього він до справи залучає свого батька, який дістає кислоту і безпосередніх виконавців – робітників Шварца і Лаврінца.

Усе складалося вдало, але потім в артілі відбуваються події, що зробили неможливим тут перебування Батюка. Шварца розстріляли як єврея. Яків робить все можливе, щоб його врятувати, але марно. Далі почалися відкриті зіткнення з німецькою адміністрацією щодо захисту інтересів робітників артілі. З цього приводу Яків Батюк організував протест робітників, за що поплатився звільненням.

Відтепер Яків починає займатися тільки справами підпілля. У цьому Якову надає неоціненну допомогу його сестра Женя, яка завжди поруч, виконує його доручення і найголовніше – з підбору в організацію потрібних людей. Щоправда, остаточне рішення з «кадрових» питань Яків приймає виключно особисто. Величезні труднощі виникали з підбором членів підпілля, адже лише інтуїція та відчуття патріотизму й ненависті до ворога надавали право бути членом підпільної організації. Найскладніше: цей підбір здійснював сліпий, котрий не міг подивитися в очі людини.

Навесні 1942 року легендарне Ніжинське підпілля налічувало вже п’ятнадцять учасників. Молоді патріоти відразу зайнялися розповсюдженням листівок. Ловили по старенькому приймачеві Москву і, як згадує один з учасників підпілля Віктор Тищенко: «… не встигали записувати зведення Радінформбюро. Допомагала феноменальна пам’ять Якова. Він точно відтворював почуте. Листівки вимагали великої кількості паперу, який на той час був великим дефіцитом. Спочатку вони писалися від руки, при цьому ми прагнули змінити свій почерк. Потім Женя стала їх друкувати на машинці, але листівок завжди було мало, і Яків дуже уважно стежив за їх розповсюдженням. У нас у кожного була для цього своя дільниця. Яків строго вимагав, щоб ми їх розклеювали а не розкидали… Особливо відважно цим займався Микола Шуст. У нього був велосипед на якому він гасав із листівками по всьому місту, розклеював їх у центрі міста, навіть, на будівлях управи і поліції». Проте, це був лише один із напрямів діяльності ніжинських підпільників, які – знову-таки за наказом Батюка – проникли практично в усі структури міського управління, а також у німецький військовий шпиталь. Створюється мережа явочних квартир, які надалі будуть використані партизанами для виконання бойових завдань. Але з останніми зв’язку поки не було. Незважаючи на це, Яків Батюк віддає наказ учасникам ніжинського підпілля почати активні дії з саботажу планів окупантів.

У чому ж все-таки був феномен Якова Батюка? Рання сліпота виховала в ньому незламну волю. Керування підпіллям стало логічним продовженням його довоєнного життя, коли йому завжди треба було ухвалювати відповідальні рішення з постійним напруженням, в постійній екстремальній ситуації, викликаної тією ж таки сліпотою.

Навесні 1942 року починається примусова мобілізація молоді до Німеччини. Яків віддає наказ підпільникам – лікарю Афоніну і фельдшеру Нечай-Гумену – інсценувати епідемію тифу в місті, що і було зроблено шляхом встановлення помилкових діагнозів. Заздалегідь серед молоді міста розповсюджувалися медикаменти, що викликали схожі на це захворювання симптоми. Розрахунок був простий – німецьких лікарів цікавили тільки здоров’я солдатів і офіцерів, а на жителів Ніжина вони не дуже звертали увагу. Певній частині молоді вдалося сховатися від вивозу до Німеччини на курсах німецької мови, якими керував уже знайомий нам Тищенко.

Яків Батюк  розуміє, що робота підпільної групи в ізоляції малоефективна, десь має бути центр, який координує дії підпільників і наполегливо шукає канали зв’язку для передачі інформації та отримання завдань.

У вересні 1942 року Яків Батюк  з поводирем їде у Київ.  За допомогою колишнього ніжинського партробітника Д.І. Лісовця вдається вийти на керівництво київської підпільної організації «Смерть німецьким окупантам». Батюк сподівається на зв’язок з Москвою для передачі інформації, але у київських підпільників теж немає такої можливості. Якова Батюка уважно вислухали на підпільних зборах, схвалили діяльність,  він отримує зв’язок з керівниками ніжинських груп на залізниці Міщенком і Хомутовим,  але ніяких прямих вказівок йому не надають. Можливо, київських підпільників насторожує його сліпота.

Початок 1943 року позначився розгромом у Києві організації «Смерть німецьким окупантам». Хвиля арештів докотилася й до Ніжина. На щастя провал київського підпілля не зачепив батюківців, але вони знову залишилися наодинці.

Олексій Федоров, командир Чернігівсько-волинського партизанського з’єднання,  секретар підпільного обкому, після війни в своїй книзі «Підпільний обком діє», напише, що нібито Батюк намагався встановити з ними зв’язок, але ці спроби залишилися без уваги. Син розкуркуленого, та ще й сліпий, не викликав довіри у партійного керівника:

 – Мене, зізнатися, дуже здивувало, що він не евакуювався. У числі комуністів, відібраних для роботи в підпіллі, Якова Батюка не було. Підпільний обком партії його кандидатури не затверджував. Але можливо, що його залишив у тилу ворога обком комсомолу. Мені здалося таке рішення не дуже обдуманим. Чим більше я про це розмірковував, тим більше виникало у мене здивованих питань. Сліпий …Припустимо, що у нього чудовий слух і, знову ж, відмінна слухова пам’ять. Це нерідко у сліпих. Але керувати підпільною організацією, спираючись тільки на ці дані …

Яків Батюк шукає контактів із партизанами в носівських лісах. Ризикувати своїми людьми він не може, тому в небезпечну подорож відправляється особисто разом із Миколою Кузьменком – він зовсім юний і гарно підходив на поводиря при сліпому. Цього разу Яків досяг мети: було встановлено прямий зв’язок із командиром загону Іваном Михайловичем Бовкуном. Для батюківців починається новий і найважливіший період їх діяльності. Постійний зв’язок із штабом партизанського загону «За Батьківщину» підтримувався через зв’язкового Романа Стрєльцова.

Від Бовкуна ніжинські підпільники отримують перше завдання: дізнатися про німецький гарнізон у Ніжині, його чисельність, національний склад військ, озброєння, номери частин, знаки відмінності; надавати інформацію про залізницю (кількість колій і їх стан), про склади, про окопи, протитанкові рови; також про моральний дух військ гарнізону, поліції, жандармерії тощо. Також необхідно було направляти до загону якомога більше людей, зброї і боєприпасів.

За завданням Батюка Галя Борисова влаштувалася офіціанткою до офіцерської їдальні і в одного п’яного офіцера забрала з планшетки карту міста, на якій були позначені військові об’єкти Ніжина. Карту уточнили і передали партизанам. Навесні 1943 року до Ніжина прибувають деморалізовані італійські частини. Солдати за шматок хліба ладні були віддати все, у тому числі і зброю. Батюківці, скориставшись цим, переправляють у ліс сорок гвинтівок і багато набоїв. Туди ж прямують і крупні партії медикаментів із міської лікарні (здобутих зусиллями лікаря Афоніна і завідувача медскладом Богдана). В ніч на 1 травня 1943 року Галя Борисова отруїла вісімнадцять офіцерів німецької авіації – льотчиків-асів, більшість з яких померло в госпіталі. І це якраз напередодні Орловсько-Курської операції! Вся операція з отруєння була детально розроблена особисто Батюком, – гестапівські слідчі, як на те й розраховували, прийшли до висновку, що коньяк був отруєний ще у Франції, звідки він був доставлений.

Галина Солодовник із товаришами на сто п’ятдесят третьому кілометрі залізниці Ніжин-Бахмач знищує двох німецьких офіцерів і з підірваної гранатою машини вилучають цінні документи, які відразу ж переправляють партизанам. До німців у полон потрапляє поранений в бою партизан Лях, якого доправляють під охороною в лікарню. Дізнавшись про це, Батюк дає наказ негайно звільнити його. Зі значними ускладненнями, але все ж Колодій і Лопатецький справляються з цим завданням. На початку липня 1943 року в Ніжині на аеродромі базувалося двісті сорок ворожих літаків. За наказом Батюка Віктор Стрєльніков, який працював землеміром, установив точну кількість літаків, наніс на карту координати аеродрому, точки протиповітряної оборони, а потім ці дані були передані партизанам. Через деякий час радянська авіація бомбардувала аеродром у Ніжині, внаслідок чого було знищено двадцять сім літаків. Під час Орловсько-Курської операції, за завданням штабу партизанського з’єднання «За Батьківщину», підпільники надавали точні дані про рух військових ешелонів через ніжинську станцію. Загалом, динаміка й наслідки діяльності батюківців свідчила, що їх організація влітку 1943 року перебувала на підйомі. Ніщо не віщувало біду, ніхто й не підозрював, що підпілля на чолі з Батюком доживає останні дні.

Ніжинське угрупування німецького СД, ймовірно, мало досить чітке уявлення про те, що в місті діє підпілля і, вірогідно, мало певні напрацювання щодо його характеру, складу тощо. Про те, що низка досить відчутних і дошкульних невдач місцевої влади, факти саботажу й відверті озброєні диверсії не були випадковими, свідчили чисельні логічно вибудувані в єдиний «почерк» докази. З цією метою до Ніжина був направлений Олександр Емануїлов, перевірений німцями в справі ще в Дарницькому концтаборі. Емануїлова включили в робочу команду німецького госпіталю, що складалася з колишніх військовополонених. Його завданням було спочатку вийти на партизан, а потім – на міське підпілля. Досвідчений агент відразу встановлює тісний зв’язок із санітаркою Солодовник, що готувала, за наказом Якова, виведення робочої команди в ліс до партизан. Так Емануїлов потрапляє в партизанське з’єднання, а потім повертається до Ніжина, знайомиться з багатьма підпільниками; решта було вже, як кажуть, справою техніки.

Вранці 19 червня 1943 року почався розгром підпільної організації Якова Батюка. Сам він міг уникнути арешту, вчасно попереджений Тищенком, але все-таки посилає сестру Женю до їх додому, аби забрати звідти документи підпілля. Але там на вулиці Преображенській її вже чекали… Свою останню ніч на волі Яків проводить в будинку підпільника Міни, який в останню мить також пропонує йому сховатися в лісі. Батюк рішуче відмовляється, вирішивши розділити шлях на Голгофу зі своїми товаришами. Ось як описує його арешт свідок: «Німці увірвалися в наш будинок, схопили Якова. Здійнявся страшний крик і плач. І в цей момент ми почули останні слова Батюка: «Не чіпайте цю сім’ю, вони ні в чому не винні. Я помру, але і ви здохнете як собаки». Якову розбили окуляри, скрутили руки і заштовхнули в автомобіль. Арешту уникнули лише ті батюківці, яких особисто не знав Емануїлов, а також ті, хто встиг піти з міста.

Гестапівці застосували проти арештованих підпільників страшні тортури, вимагаючи від них інформацію про партизанів. Але вони на допитах мовчали. Приклад тому показував сам Яків Батюк. Владислав Суярко, кандидат філософських наук, згадує: «Я з мамою був арештований 21 липня 1943 року. Маму сильно били на допитах, разом із Женею Батюк. Я сидів у одній камері з Батюком. Він учив мене як триматися на допитах, щоб не згубити матір. Ми всі разом переживали ці допити, катування і всі схилялися перед його мужністю. І зараз ми всі схиляємо, як і тоді, свої голови перед його благородством і мужністю».

Свою «частку» до зради батюківців доклав і лікар Єгоров. Мобілізований партизанами до загону, він пішов до Ніжина разом із Емануїловим. На першому ж допиті він розповів гестапівцям все, що знав про партизанів і про ніжинських підпільників. Михайло Шлома, заарештований разом із батюківцями, попередив їх у в’язниці ще про одного зрадника запискою: «Степ. Зрадник». Кого він мав на увазі так і не з’ясувалося.

Незадовго до розстрілу Якова перевели в одиночну камеру і стали морити голодом і спрагою, – така собі дрібна помста гестапівців, що не зуміли добитися від нього основного. Дізнавшись про це, ув’язнені батюківці передавали йому шматочок хліба і воду в банці з-під гуталіну. Немолодий німецький солдат із охорони в’язниці відвертався, коли прибиральниця камери передавала йому цей пайок бойових побратимів.

У ніч на 7 вересня 1943 року, за тиждень до звільнення міста Ніжина, Яків Батюк і члени його групи були вивезені за місто командою ГПФ-708 (Geheime Feldpolizei-708) і розстріляні біля цегляної стіни однієї з будівель військового складу на околиці Ніжина.

Через тиждень Радянська Армія звільнила місто від нацистів і відразу ж була створена спеціальна комісія задля перепоховання полеглих героїв. До складу комісії входив і Микола Шуст, якому поталанило вирватися з в’язниці в останню мить. Коли розкрили могилу розстріляних, перед очима постала страшна картина – тіла були страшенно понівечені. Женю Батюк пізнали тільки по довгих косах. Наступного дня їх перепоховали на Центральному міському кладовищі. У ті страшні хвилини прощання з полеглими героями ні в кого й на гадці не було, що відтепер починається більш ніж двадцятирічний період замовчування подвигу молодих героїв.

Непорозуміння почалися відразу ж після 1943 року. Незважаючи, що діяльність ніжинського підпілля була відображена у всіх партійних звітах, НКВС провело власне розслідування, мету якого відразу ж відчули вцілілі від німецького розстрілу батюківці – всіляко скомпрометувати діяльність їх підпільної групи. Приводом для цього слугувало «куркульське» походження Батюків, явно дисонуюче з ідеологічними штампами антиокупаційної боротьби. Крім того, з’ясувалося, що в підпільній організації єдиним комуністом був лікар Афонін. Отже, говорити про «керівну роль партії в підпільному русі» було явним перебільшенням, більше того – керівник організації, навіть, не був комсомольцем (через те ж таки «куркульське» минуле). Варто звернути увагу, що біографія Якова Батюка, розміщена на україномовній Вікіпедії та статті біографів Батюка радянських часів містять інформацію про те, що нібито він очолював «Ніжинську підпільну комсомольсько-молодіжну організацію»  і був членом ЛКСМУ. Насправді все це не відповідало дійсності. Комсомольські «регалії» були дописані радянськими ідеологами в його автобіографію пізніше, перед посмертним нагородженням званням Героя Радянського Союзу, для того, щоб стерти «куркульське» минуле його батьків та створити образ комуністичного Героя, адже таким званням нагороджували, як правило, тільки членів комуністичної партії.

У партійному керівництві області, зваживши на такі особливості ніжинського підпілля і його керівника, привели в дію єзуїтський план – нівелювання, замовчування й забуття. Замість Зірки Героя Радянського Союзу (представлений посмертно 23 серпня 1945 року) Яків Батюк і семеро його товаришів по боротьбі нагороджуються медаллю «Партизан Великої Вітчизняної війни».

Яків Петрович Батюк був представлений до присвоєння звання Героя СРСР посмертно в 1943 році, але тоді нагородні документи не були підписані. Завадив той факт, що Я.П. Батюк був безпартійним і вихідцем з родини розкуркуленого. Лише після наполегливих звернень багатьох місцевих партизанів і клопотання Першого секретаря ЦК КПРС України Петра Шелеста, 8 травня 1965 року Якову Петровичу Батюку було присвоєно звання Героя Радянського Союзу посмертно.

Настав 1961 рік і в Ніжині з’явився московський письменник Євгеній Шатров. Його сюди направив колишній перший секретар Чернігівського підпільного обкому партії Федоров із завданням зібрати матеріал про молодіжне підпілля і написати книгу про його діяльність.

У 1963 році Євгеній Шатров випускає книгу «Подвиг во тьме», в якій майже повністю описується подвиг Якова Батюка і його товаришів. Щоправда, і тут не обійшлося без ідеологічних нашарувань. Батюк, наприклад, став раптом кандидатом у члени партії. Книга відразу ж дала певні позитивні результати – за два роки Якову Петровичу Батюку було присвоєно звання Героя Радянського Союзу (посмертно).

Минули роки. В 1984 році на кіностудії ім.О.Довженка режисер О.Бійма став знімати фільм «3а ніччю день іде», в якому на головну роль Якова Батюка був запрошений народний артист Української РСР В. Конкін, широко відомий за роллю Шарапова із «Місця зустрічі змінити не можна». Більшість натурних зйомок було зроблено в Ніжині. Перший сценарій цієї багатосерійної стрічки містив стільки «режисерського бачення», що проти спотворення реальної історії ніжинського підпілля рішуче виступили колишні батюківці. Після довгого листування з різними інстанціями вдалося цей опус скоротити до двох серій, але, навіть, у такому варіанті збереглася ціла низка вигадок, як, наприклад, про взаємини Якова з німецьким комендантом міста Ніжина. Але, попри все, фільм підняв історію ніжинського підпілля – точніше сам факт його існування, а також факт подвигу молодих борців з окупантами – на загальнодержавний рівень, на рівень обізнаності з цим фактом рядового глядача. До того ж яскравий акторський ансамбль – В. Конкін, Л. Яковлєва, Є. Борзова й інші – своєю блискучою грою певною мірою компенсували погрішності сюжету.

28 травня 1985 року в штаб-квартирі ООН в рамках кінофестивалю соціалістичних країн, що проводився спільно з Клубом російської книги при секретаріаті ООН, під девізом «40 років великої Перемоги» був організований День Української РСР, під часі якого демонструвався згаданий художній фільм. Стрічка отримала позитивну оцінку, викликавши великий інтерес. Ряд університетів і коледжів США звернулися до Постійного представництва УРСР при ООН з проханням дозволити демонстрацію цього фільму у внутрішніх аудиторіях. Подвиг Якова Батюка і його товаришів справив на американців дуже велике враження. ООН назвала керівника ніжинського підпілля «єдиним сліпим солдатом світу».

Вшановуючи пам’ять про безсмертний подвиг Якова Петровича Батюка і його підпільної організації тіла підпільників перепоховані на Центральному (Троїцькому) кладовищі міста Ніжина. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 8 травня 1965 року Батюк Яків Петрович посмертно удостоєний звання Героя Радянського Союзу та ордена Леніна. Іменем Я. П. Батюка названі вулиця в місті Ніжині та Київський будинок культури Українського товариства сліпих. А також Київська спеціальна школа для незрячих дітей, в якій навчався колись Я.П.Батюк,  носить його ім’я. У 1967 році в Ніжині встановлено погруддя Я. П. Батюка (скульптор Г. П. Гутман). Скульптурний портрет Я. П. Батюка виконаний на меморіальному знаку, встановленому 9 травня 1975 року на фасаді головного корпусу Київського національного університету імені Тараса Шевченка на честь ста восьми викладачів, співробітників та студентів університету, загиблих в боях за Батьківщину в роки Другої світової війни (скульптор М. П. Міщук, за участі скульптора Г. Н. Кальченко, архітектор А. Ф. Ігнащенко). У Ніжині, на будинку де розташовувався штаб підпільників, встановлена меморіальна дошка. На місці розстрілу — пам’ятний знак. За часів незалежної України незрячому підпільнику також були присвячені статті і книги. У 2017 році вийшла книга незрячого автора, дослідника біографії Я.П.Батюка Олександра Кириловича Бурчака «Своїх героїв потрібно знати». Цю книгу було також озвучено Республіканським будинком звукозапису і друку Українського товариства сліпих.

Діяльність ніжинського підпілля під керівництвом Якова Батюка стала яскравою сторінкою воєнної слави Чернігівського краю і України. В історії Другої Світової війни це єдиний випадок, коли сліпа людина активно воювала в русі опору.

Швидко спливає час. Але попри будь-які політичні події Україна не забуде своїх героїв, тих, хто склав свої голови за її свободу і право на самостійне визначення власної долі, долі власного народу й власної держави; тих, які склали життя за перемогу над фашизмом у Другій світовій війні і тих, хто віддає своє життя тепер, на війні з рашизмом.

За матеріалами мережі інтернет

У Львівському театрі імені Марії Заньковецької 10 травня 2023 року при повному залі відбувся благодійний інклюзивний концерт “Відчинилося життя”. У ньому взяли участь оркестр “заньківчан” та незрячі виконавці. За словами організаторки концерту Оксани Потимко, всі гроші, зібрані від продажу квитків, передадуть на підтримку Збройних Сил України.

Незрячі діти і дорослі, разом із українськими виконавцями, зібралися на одній сцені у супроводі оркестру театру Заньковецької. Квитки на концерт “Відчинилося життя” викупили за кілька тижнів до події.

– Квитки розкупили менше як за місяць, тобто за три тижні до концерту  жодного квитка в продажу вже не було. Цього року виповнилося п’ятнадцять  років проєкту “Відчинилося життя”. За цей увесь час відбулося вже понад дев’яносто концертів у різних країнах Європи та в Україні, — розповідає організаторка концерту Оксана Потимко.

Серед учасників концерту було одинадцять незрячих виконавців, з яких шестеро — діти. Ліза Москаленко з Миколаївської області. В її рідному селищі війська Росії розбомбили школу. Тепер дівчина навчається у Львівській школі для незрячих дітей. У проєкті бере участь вдруге.

– Мені дуже подобається ця пісня і насправді дуже боляче за те, що відбувається в Україні і цією піснею я б хотіла передати все те, що я відчуваю у цей момент, — каже юна учасниця концерту Ліза Москаленко.

Серед гостей заходу — співачка Соломія Чубай та артисти гурту “Піккардійська терція” Андрій Капраль і Ярослав Нудик.

– Дуже приємно і те, що ми можемо виступити і те, що ми можемо усі разом подарувати людям позитивні емоції для того, аби люди ставали спокійнішими і їм було легше в цій складній ситуації, бо всі по-різному її сприймають, — каже співак Андрій Капраль.

Завдяки концерту вдалося зібрати 315 тисяч гривень на потреби Збройних Сил України.

За матеріалами мережі інтернет