Як і у 1941 році, так і 24 лютого 2022 року, у Харків не очікувано прийшла війна. У кожного в пам’яті залишаються свої особисті спогади, враження, почуття. Так і у мене залишилася історія однієї майже незрячої харків’янки, Марини (ім’я за її проханням змінено), незрячий син якої жив на північно-східному краю Харкова – Салтівці, який с перших днів війни став епіцентром російських артилерійських обстрілів.
“ Мама, нас забирають волонтери, не хвилюйся, але ми не можемо взяти із собою Тішку і Рікі (від автора ̶ коти). Ключи від квартири у сусідки, якщо у тебе вийде, доглянь будь ласка за ними, їжу для них ми залишили у неї”.
Така розмова була у Марини з сином 28 лютого 2022 року, коли Салтівка піддавалася нищівним артилерійським обстрілам.
«Син поїхав, лишилися двоє котиків, як їх забрати із краю Харкова? Як добратися туди, де прилітають снаряди і ракети «Градів»? – думки, які не полишали Марину.
Спроби додзвонитися до будь-якої служби «Таксі», які або не відповідали, або не приймали замовлення на Салтівку, виявилися безуспішними.
«Володю, що робити, я буду їхати на метро до «Героїв праці» а потім від станції дістануся будинку Макса, але я ж не можу їх залишити самих!” – радилася Марина з чоловіком.
«В той бік буде їхати зі своєю родиною мій колега Роман, може підхопить, я запитаю, порадив чоловік жінки.
Роман не зміг довести жінку до самого будинку, але Марина була щаслива з того, що хтось взагалі наважився їхати в бік обстрілів.
І ось вона біля дверей квартири, за якими Тішка і Рікі – пухнастики, улюбленці дітей Марини ̶ Альони і Максима.
Дмитрівна – сусідка, віддаючи Марині ключі, розказала, що у їхньому під’їзді майже усі виїхали, а залишилися лише вона із чоловіком, який після інсульту майже не говорить і погано ходить, та на іншому поверсі тридцятисемирічний Євген, з тяжкохворою матір’ю й бабусею. Що ліфт не працює і є перебої з електрикою, проте вони з чоловіком не можуть нікуди виїхати.
Тільки-но за сусідкою зачинилися двері, як за вікном пролунав вибух. Серце стиснулося, від кінчиків пальців побігли колючі сніжинки. Потім ще три вибухи. Марина сіла на крісло, раптом вимкнувся холодильник і зникло світло. У тиші, що настала, було чути лише як хтось пробіг сходами вниз і вдалині завила автомобільна сигналізація.
«Що робити далі, яким тепер чином вивезти котиків?»,- думки Марини перервав ще один потужний вибух, крісло затремтіло. Марина підібрала під себе ноги.
Як же знайти у темряві Тішку і Рікіу, вони такі гонористі, та ще й дуже налякані, що спіймати їх у квартирі завдання не з легких. Швидко спливав час. Ніби в забутті пройшла ніч. Періодично то ближче, то по-далі лунали вибухи, то по одному, то по-декілька.
Ранком зателефонував чоловік Марини й повідомив, що домовився з волонтерами, які вивозять з мікрорайону людей, що за Мариною заїдуть, але вони попередили, що чекати не можуть.
На порозі з’явився молодик: «Ходімо, швиденько, поки трохи вщухло!».
“А ви би не змогли допомогти мені спіймати моїх котів?” – розгубилася Марина. Волонтер сказав, що наразі вони дуже поспішають, оскільки багато людей чекають на вивіз, і пішов, залишивши свій номер телефону.
Марина знову лишилася на самоті. Вона почула, як тенькнув телефон, сповіщаючи про розрядження акумулятора. «Як же звідси вибиратися?» – не покидало нав’язливе питання. До будь-якої Служби таксі, як і раніше не можливо було додзвонитися.
«Залишилося 07% рівня заряду акумулятора»,- повідомив телефон голосом GOOGLE синтезатора. Марину охопив відчай.
Тішка знайшовся під диваном, поки його діставала і намагалася посадити до торби, яка мала виконати функцію «переноски», той дряпався і намагався вкусити. Залишивши отвір у торбі, щоб кіт міг нормально дихати, почала шукати Рікі. Той не відзивався.
Знайшла його зверху на надбудові комп’ютерного столу. Кіт тремтів і жалібно підвивав. «Зараз, зараз, кицюні, потерпіть, я знаю, що вам не добре в тій валізі, проте так потрібно».- промовляла жінка, та хотіла помістити кота до торби, у цей час Тішка різко виплигнув і блискавкою знову опинився під диваном. «Як же мені вас врятувати?» – не залишала думка.
Телефон вимкнувся повністю. «Що далі…?»,- серце стискалося від відчаю. «Сама я не дам собі раду, хто мені зможе прийти на допомогу?». Налякані тварини не хотіли йти до рук, підманити їх «смаколиками» не вдавалося.
Марина сиділа на кухонному дивані, охопивши коліна, було холодно, опалення було вимкнено, «спробувати включити телефон, – пролетіла думка. – І що далі?»
“Завантажився, 03% заряда акумулятора» – промовив телефон. Прозвучав сигнал СМС – повідомлення. «Вам дзвонили…», повідомлення перервав виклик: «Слухаю, Олеже, це ти? У мене сідає телефон!».
“Марино, нічого не кажи! Зараз до тебе прийдуть Іван від Валентини Антонівни (від автора – Валентина Бутенко – голова ГО “Право вибору”) з колегою, не хвилюйся, все буде …,” – почула голос чоловіка у слухавці і телефон знову вимкнувся. У жінки калаталося серце, але надія наповнила радістю простір, на кухні стало наче світліше.
«Я – Світлана, а це – Іван, ми волонтери «Право Вибору», ми як раз привозили на Салтівку продовольчі набори, коли нам повідомили, що вас потрібно забрати, давайте хутенько, де там ваші неслухняні бешкетники?” – Привітна, всміхнена, спокійна – Ваню, бери Рікі, а я другого і будемо рухатися! – почала керувати волонтерка.
“Обережно, він може вдряпнути, в нього непростий такий характер, та він ще дуже наляканий,” – попередила Марина, збираючи речі.
Декілька вправних рухів, і котики вже у сумці, лише кігтиста лапа стрімко вдарила по руці, яка закривала блискавку. «Пробачте, мене, «тигри», але сьогодні вам потрібно потерпіти!»,- посміхнулася Світлана.
Марина не могла втримати емоцій, коли їхній автомобіль виїжджав на проспект, по якому вже не було такого жвавого руху, як тиждень тому: “Я не можу повірити, що я разом з вами сиджу в машині! Я навіть не знаю як вам віддячити! Які ви молодці! Як же вам не страшно!”.
“Валентина Антонівна вже готує списки на третій вагон для відправки незрячих людей до Європи, нам вдається доставляти людей з різних гарячих районів до вокзалу, а туди возимо харчові набори самотнім, і тим, стареньким, хто не може виїхати, – повідомила Світлана. – Я не уявляю, як ви, майже нічого не бачите, поїхали на Салтівку, де такі щильні обстріли, коли ми добираємося з великими проблемами”.
“По-іншому і не могло бути! Проблеми із зором – це не проблеми із совістю! Я не можу залишити в біді безпорадного”,- сказала Марина коли вони виходили з машини.
Володимир, зустрівши Марину, запросив волонтерів до оселі, і запропонував каву.
“Дякуємо, ми маємо ще сьогодні декілька доручень, і зовсім не можемо собі дозволити розслаблятися! – усміхнулася на порозі Світлана. – Головне, Марина і ваші «тигри» в безпеці!”.
Це одна із реальних історій допомоги незрячій харків’янці на початку березня 2022 року волонтерами ГО «Право вибору», до якої автор публікації мав певне відношення.
Олег Лепетюк
Матеріал підготовлений в рамках проєкту «Криза в Україні: реагування та відновлення з урахуванням інвалідності», що реалізує ГС «ВГО «Національна Асамблея людей з інвалідністю України» та Європейський форум осіб з інвалідністю (EDF).
