До 105-річчя з дня народження
ЗАХИСНИК
Пам’ яті Я. П. Батюка
Знов гортає дати і руїни
Нашої історії рука.
Не забудь героя, Україно,
Не забудь сьогодні Батюка.
Адвокатів звуть захисниками .
Він і справді був захисником.
Бився він, та зовсім не словами,
Зі страшним нацистським лютим злом.
Рідний край нацисти захопили.
Грім гармат та куль безжальний свист.
Та створив у Ніжині підпілля
Цей незрячий молодий юрист.
Цей герой належить не режиму,
Він не був партійцем аж ніяк.
Але бився він за Україну,
Цей незрячий, мужній, як козак.
І коли обпік свинець гарячий,
І у груди кулі увійшли,
Бачив він, хоча і був незрячим
Волю української землі.
І у будь-якій країні світу
Гордістю би став герой такий!
Хто ж його повторно хоче вбити?
Викреслити зовсім? Боже мій!
Хай у забутті він не загине!
Подвиг невмирущий Батюка!
Не забудь героя, Україно!
Не забудь свого захисника.
Євгеній Познанський
Яків Петрович Батюк – сліпий, мав інвалідність першої групи з дитинства, адвокат, керівник Ніжинської підпільної організації часу Німецько-радянської війни, Герой Радянського Союзу (1965 року, посмертно).
Народився майбутній герой у 12 травня 1918 року в с. Рижани Житомирської області, за сучасними мірками в багатодітній, а за тогочасними – типовій, як для українців, сім’ї. Його батько Петро Іванович і мати Параскева Миколаївна були простими селянами. У Якова були два старші брати – Василь і Павло, а також дві сестри – Ольга і Євгенія. Батька Якова мобілізували під час Першої світової війни, потім він потрапив у полон. З якого, з далекої Болгарії, кілька місяців він добирався в рідне село. В Україні палахкотіла громадянська війна. В ці скрутні часи країна була охоплена епідеміями, голодом і холодом. У 1920 році дворічний Яків захворів на віспу. Життя йому вдалося врятувати, але хвороба дала ускладнення на зір і малий Яша осліп, як з’ясувалося – назавжди.
У 1921 році родина Батюків, отримує землю і починає вирощувати прибуткову на той час культуру – хміль. Велика сім’я починає жити вельми пристойно і у Батюків з’явилась надія, що це надовго. Але подальші події дуже швидко розвіяли ці ілюзії.
Яків тим часом підростав. Незважаючи на страшну недугу у нього розвинулися прекрасні пам’ять і слух. Він чудово орієнтувався у просторі і, навіть, без поводиря вільно ходив до лісу. Яків проводив час, граючись зі своїми однолітками. Старожили села, котрі особисто знали родину Батюків і сліпого Яшка, із захопленням розповідали про перемогу незрячого хлопчика на шкільній спартакіаді з бігу на стометрівці. Тоді він одержав в нагороду бронзову статуетку. Можливо, та його перша перемога і була дороговказом для його майбутнього життя і боротьби.
Невідомо, як би склалась доля Якова, якби біля сліпої дитини не з’явився його родич Самійло Євтихійович. Це був літній і грамотний чоловік, який, фактично, був наставником Якова. Через нього незрячий хлопець пізнавав незримий йому світ. Наприкінці 1926 року Самійло Євтихійович, спостерігаючи незвичайне прагнення свого вихованця до знань, написав лист Калініну з проханням направити Якова навчатися. Всесоюзний староста відгукнувся і майбутній адвокат почав навчання в спеціальній школі для сліпих дітей № 5 м. Києва, яку закінчив на відмінно.
В 1929 році сім’я Батюків визнана куркульською, батьків відправляють у заслання до Сибіру, старшого брата Павла заарештовують, звинувачують в «антирадянський пропаганді» і також етапують до Сибіру. На щастя, репресії не торкнулися старших Василя і Ольги, що жили на той час вже окремими сім’ями під Києвом. Вони наглядають за Яковом і наймолодшою Женею. Через деякий час Василеві вдається за допомогою підкупу визволити батьків і повернути їх в Україну, а Павлові – роздобути чужий паспорт і втекти із заслання. Сім’я об’єднується і переїжджає до Ніжина.
Тим часом Яків успішно продовжує навчання. Він прагне здобути інженерну освіту, але сліпота всі ці зусилля зводить нанівець. Тоді в 1935 році він вступає на останній курс робітфаку Київського університету (нині Київській національний університет ім. Т.Г. Шевченка), а потім – на юридичний факультет. Маючи прекрасну пам’ять, Яків поглиблює свої знання самостійною роботою. За невелику плату спеціально найнята жінка начитує вголос потрібні йому книги. В 1940 році Яків Батюк закінчив навчання в університеті і розпочав адвокатську діяльність. Молодий адвокат переводиться з Києва на роботу в місто Ніжин за направленням в Ніжинську міську колегію адвокатів. Протягом недовгої адвокатської роботи Яків Батюк заслужив повагу і авторитет серед своїх колег та жителів міста.
Після приходу фашистської навали в Україну, родина Батюків не виявляла особливої любові до радянської влади, і це цілком зрозуміло, але й дивитися з боку на трагедію, що розгорталася, також не могла. З початком війни Яків Батюк зробив гідний найвищої поваги, хоч і дещо дивний, вчинок. На початку мобілізації Яків прийшов у міський військкомат і став проситися працювати військовим юристом. Воєнком, вислухавши сліпого адвоката, спочатку, навіть, розгубився, а потім виставив його, вибухнувши міцною лайкою. Але Яків уперто шукає власне місце у боротьбі з ворогом, і в нього поступово вимальовувалася думка щодо підпілля, тим більше, що німецькі війська стали наближатися до міста Ніжина.
В останню мить, перед відходом радянських військ із Ніжина, Яків Батюк, знову-таки за власної ініціативи, встиг побувати в міськкомі партії, де вів розмову про майбутнє підпілля з другим секретарем. Останній, попри сумніви й підозри, все ж наважується дати йому адреси деяких підпільних явок у Ніжині й Києві. На цьому вони назавжди розлучаються. Хаос відступу не тільки знищив структуру майбутнього підпілля в місті Ніжині, але й одночасно морально зламав багатьох із тих, хто повинен був займатися реальною підпільною діяльністю в німецькому тилу. В результаті Яків на певний час залишається в ізоляції.
Наприкінці жовтня 1941 року Яків влаштовується на роботу в артіль, що виготовляє мотузки й кінську збрую для німецької армії. Незабаром артіль отримує велике замовлення і Батюк вирішує провести першу акцію підпілля, що на той час тільки зароджувалося, – протравити кислотою всю партію збруї, аби вона після першого ж дощу стала непридатною для використання. Задля цього він до справи залучає свого батька, який дістає кислоту і безпосередніх виконавців – робітників Шварца і Лаврінца.
Усе складалося вдало, але потім в артілі відбуваються події, що зробили неможливим тут перебування Батюка. Шварца розстріляли як єврея. Яків робить все можливе, щоб його врятувати, але марно. Далі почалися відкриті зіткнення з німецькою адміністрацією щодо захисту інтересів робітників артілі. З цього приводу Яків Батюк організував протест робітників, за що поплатився звільненням.
Відтепер Яків починає займатися тільки справами підпілля. У цьому Якову надає неоціненну допомогу його сестра Женя, яка завжди поруч, виконує його доручення і найголовніше – з підбору в організацію потрібних людей. Щоправда, остаточне рішення з «кадрових» питань Яків приймає виключно особисто. Величезні труднощі виникали з підбором членів підпілля, адже лише інтуїція та відчуття патріотизму й ненависті до ворога надавали право бути членом підпільної організації. Найскладніше: цей підбір здійснював сліпий, котрий не міг подивитися в очі людини.
Навесні 1942 року легендарне Ніжинське підпілля налічувало вже п’ятнадцять учасників. Молоді патріоти відразу зайнялися розповсюдженням листівок. Ловили по старенькому приймачеві Москву і, як згадує один з учасників підпілля Віктор Тищенко: «… не встигали записувати зведення Радінформбюро. Допомагала феноменальна пам’ять Якова. Він точно відтворював почуте. Листівки вимагали великої кількості паперу, який на той час був великим дефіцитом. Спочатку вони писалися від руки, при цьому ми прагнули змінити свій почерк. Потім Женя стала їх друкувати на машинці, але листівок завжди було мало, і Яків дуже уважно стежив за їх розповсюдженням. У нас у кожного була для цього своя дільниця. Яків строго вимагав, щоб ми їх розклеювали а не розкидали… Особливо відважно цим займався Микола Шуст. У нього був велосипед на якому він гасав із листівками по всьому місту, розклеював їх у центрі міста, навіть, на будівлях управи і поліції». Проте, це був лише один із напрямів діяльності ніжинських підпільників, які – знову-таки за наказом Батюка – проникли практично в усі структури міського управління, а також у німецький військовий шпиталь. Створюється мережа явочних квартир, які надалі будуть використані партизанами для виконання бойових завдань. Але з останніми зв’язку поки не було. Незважаючи на це, Яків Батюк віддає наказ учасникам ніжинського підпілля почати активні дії з саботажу планів окупантів.
У чому ж все-таки був феномен Якова Батюка? Рання сліпота виховала в ньому незламну волю. Керування підпіллям стало логічним продовженням його довоєнного життя, коли йому завжди треба було ухвалювати відповідальні рішення з постійним напруженням, в постійній екстремальній ситуації, викликаної тією ж таки сліпотою.
Навесні 1942 року починається примусова мобілізація молоді до Німеччини. Яків віддає наказ підпільникам – лікарю Афоніну і фельдшеру Нечай-Гумену – інсценувати епідемію тифу в місті, що і було зроблено шляхом встановлення помилкових діагнозів. Заздалегідь серед молоді міста розповсюджувалися медикаменти, що викликали схожі на це захворювання симптоми. Розрахунок був простий – німецьких лікарів цікавили тільки здоров’я солдатів і офіцерів, а на жителів Ніжина вони не дуже звертали увагу. Певній частині молоді вдалося сховатися від вивозу до Німеччини на курсах німецької мови, якими керував уже знайомий нам Тищенко.
Яків Батюк розуміє, що робота підпільної групи в ізоляції малоефективна, десь має бути центр, який координує дії підпільників і наполегливо шукає канали зв’язку для передачі інформації та отримання завдань.
У вересні 1942 року Яків Батюк з поводирем їде у Київ. За допомогою колишнього ніжинського партробітника Д.І. Лісовця вдається вийти на керівництво київської підпільної організації «Смерть німецьким окупантам». Батюк сподівається на зв’язок з Москвою для передачі інформації, але у київських підпільників теж немає такої можливості. Якова Батюка уважно вислухали на підпільних зборах, схвалили діяльність, він отримує зв’язок з керівниками ніжинських груп на залізниці Міщенком і Хомутовим, але ніяких прямих вказівок йому не надають. Можливо, київських підпільників насторожує його сліпота.
Початок 1943 року позначився розгромом у Києві організації «Смерть німецьким окупантам». Хвиля арештів докотилася й до Ніжина. На щастя провал київського підпілля не зачепив батюківців, але вони знову залишилися наодинці.
Олексій Федоров, командир Чернігівсько-волинського партизанського з’єднання, секретар підпільного обкому, після війни в своїй книзі «Підпільний обком діє», напише, що нібито Батюк намагався встановити з ними зв’язок, але ці спроби залишилися без уваги. Син розкуркуленого, та ще й сліпий, не викликав довіри у партійного керівника:
– Мене, зізнатися, дуже здивувало, що він не евакуювався. У числі комуністів, відібраних для роботи в підпіллі, Якова Батюка не було. Підпільний обком партії його кандидатури не затверджував. Але можливо, що його залишив у тилу ворога обком комсомолу. Мені здалося таке рішення не дуже обдуманим. Чим більше я про це розмірковував, тим більше виникало у мене здивованих питань. Сліпий …Припустимо, що у нього чудовий слух і, знову ж, відмінна слухова пам’ять. Це нерідко у сліпих. Але керувати підпільною організацією, спираючись тільки на ці дані …
Яків Батюк шукає контактів із партизанами в носівських лісах. Ризикувати своїми людьми він не може, тому в небезпечну подорож відправляється особисто разом із Миколою Кузьменком – він зовсім юний і гарно підходив на поводиря при сліпому. Цього разу Яків досяг мети: було встановлено прямий зв’язок із командиром загону Іваном Михайловичем Бовкуном. Для батюківців починається новий і найважливіший період їх діяльності. Постійний зв’язок із штабом партизанського загону «За Батьківщину» підтримувався через зв’язкового Романа Стрєльцова.
Від Бовкуна ніжинські підпільники отримують перше завдання: дізнатися про німецький гарнізон у Ніжині, його чисельність, національний склад військ, озброєння, номери частин, знаки відмінності; надавати інформацію про залізницю (кількість колій і їх стан), про склади, про окопи, протитанкові рови; також про моральний дух військ гарнізону, поліції, жандармерії тощо. Також необхідно було направляти до загону якомога більше людей, зброї і боєприпасів.
За завданням Батюка Галя Борисова влаштувалася офіціанткою до офіцерської їдальні і в одного п’яного офіцера забрала з планшетки карту міста, на якій були позначені військові об’єкти Ніжина. Карту уточнили і передали партизанам. Навесні 1943 року до Ніжина прибувають деморалізовані італійські частини. Солдати за шматок хліба ладні були віддати все, у тому числі і зброю. Батюківці, скориставшись цим, переправляють у ліс сорок гвинтівок і багато набоїв. Туди ж прямують і крупні партії медикаментів із міської лікарні (здобутих зусиллями лікаря Афоніна і завідувача медскладом Богдана). В ніч на 1 травня 1943 року Галя Борисова отруїла вісімнадцять офіцерів німецької авіації – льотчиків-асів, більшість з яких померло в госпіталі. І це якраз напередодні Орловсько-Курської операції! Вся операція з отруєння була детально розроблена особисто Батюком, – гестапівські слідчі, як на те й розраховували, прийшли до висновку, що коньяк був отруєний ще у Франції, звідки він був доставлений.
Галина Солодовник із товаришами на сто п’ятдесят третьому кілометрі залізниці Ніжин-Бахмач знищує двох німецьких офіцерів і з підірваної гранатою машини вилучають цінні документи, які відразу ж переправляють партизанам. До німців у полон потрапляє поранений в бою партизан Лях, якого доправляють під охороною в лікарню. Дізнавшись про це, Батюк дає наказ негайно звільнити його. Зі значними ускладненнями, але все ж Колодій і Лопатецький справляються з цим завданням. На початку липня 1943 року в Ніжині на аеродромі базувалося двісті сорок ворожих літаків. За наказом Батюка Віктор Стрєльніков, який працював землеміром, установив точну кількість літаків, наніс на карту координати аеродрому, точки протиповітряної оборони, а потім ці дані були передані партизанам. Через деякий час радянська авіація бомбардувала аеродром у Ніжині, внаслідок чого було знищено двадцять сім літаків. Під час Орловсько-Курської операції, за завданням штабу партизанського з’єднання «За Батьківщину», підпільники надавали точні дані про рух військових ешелонів через ніжинську станцію. Загалом, динаміка й наслідки діяльності батюківців свідчила, що їх організація влітку 1943 року перебувала на підйомі. Ніщо не віщувало біду, ніхто й не підозрював, що підпілля на чолі з Батюком доживає останні дні.
Ніжинське угрупування німецького СД, ймовірно, мало досить чітке уявлення про те, що в місті діє підпілля і, вірогідно, мало певні напрацювання щодо його характеру, складу тощо. Про те, що низка досить відчутних і дошкульних невдач місцевої влади, факти саботажу й відверті озброєні диверсії не були випадковими, свідчили чисельні логічно вибудувані в єдиний «почерк» докази. З цією метою до Ніжина був направлений Олександр Емануїлов, перевірений німцями в справі ще в Дарницькому концтаборі. Емануїлова включили в робочу команду німецького госпіталю, що складалася з колишніх військовополонених. Його завданням було спочатку вийти на партизан, а потім – на міське підпілля. Досвідчений агент відразу встановлює тісний зв’язок із санітаркою Солодовник, що готувала, за наказом Якова, виведення робочої команди в ліс до партизан. Так Емануїлов потрапляє в партизанське з’єднання, а потім повертається до Ніжина, знайомиться з багатьма підпільниками; решта було вже, як кажуть, справою техніки.
Вранці 19 червня 1943 року почався розгром підпільної організації Якова Батюка. Сам він міг уникнути арешту, вчасно попереджений Тищенком, але все-таки посилає сестру Женю до їх додому, аби забрати звідти документи підпілля. Але там на вулиці Преображенській її вже чекали… Свою останню ніч на волі Яків проводить в будинку підпільника Міни, який в останню мить також пропонує йому сховатися в лісі. Батюк рішуче відмовляється, вирішивши розділити шлях на Голгофу зі своїми товаришами. Ось як описує його арешт свідок: «Німці увірвалися в наш будинок, схопили Якова. Здійнявся страшний крик і плач. І в цей момент ми почули останні слова Батюка: «Не чіпайте цю сім’ю, вони ні в чому не винні. Я помру, але і ви здохнете як собаки». Якову розбили окуляри, скрутили руки і заштовхнули в автомобіль. Арешту уникнули лише ті батюківці, яких особисто не знав Емануїлов, а також ті, хто встиг піти з міста.
Гестапівці застосували проти арештованих підпільників страшні тортури, вимагаючи від них інформацію про партизанів. Але вони на допитах мовчали. Приклад тому показував сам Яків Батюк. Владислав Суярко, кандидат філософських наук, згадує: «Я з мамою був арештований 21 липня 1943 року. Маму сильно били на допитах, разом із Женею Батюк. Я сидів у одній камері з Батюком. Він учив мене як триматися на допитах, щоб не згубити матір. Ми всі разом переживали ці допити, катування і всі схилялися перед його мужністю. І зараз ми всі схиляємо, як і тоді, свої голови перед його благородством і мужністю».
Свою «частку» до зради батюківців доклав і лікар Єгоров. Мобілізований партизанами до загону, він пішов до Ніжина разом із Емануїловим. На першому ж допиті він розповів гестапівцям все, що знав про партизанів і про ніжинських підпільників. Михайло Шлома, заарештований разом із батюківцями, попередив їх у в’язниці ще про одного зрадника запискою: «Степ. Зрадник». Кого він мав на увазі так і не з’ясувалося.
Незадовго до розстрілу Якова перевели в одиночну камеру і стали морити голодом і спрагою, – така собі дрібна помста гестапівців, що не зуміли добитися від нього основного. Дізнавшись про це, ув’язнені батюківці передавали йому шматочок хліба і воду в банці з-під гуталіну. Немолодий німецький солдат із охорони в’язниці відвертався, коли прибиральниця камери передавала йому цей пайок бойових побратимів.
У ніч на 7 вересня 1943 року, за тиждень до звільнення міста Ніжина, Яків Батюк і члени його групи були вивезені за місто командою ГПФ-708 (Geheime Feldpolizei-708) і розстріляні біля цегляної стіни однієї з будівель військового складу на околиці Ніжина.
Через тиждень Радянська Армія звільнила місто від нацистів і відразу ж була створена спеціальна комісія задля перепоховання полеглих героїв. До складу комісії входив і Микола Шуст, якому поталанило вирватися з в’язниці в останню мить. Коли розкрили могилу розстріляних, перед очима постала страшна картина – тіла були страшенно понівечені. Женю Батюк пізнали тільки по довгих косах. Наступного дня їх перепоховали на Центральному міському кладовищі. У ті страшні хвилини прощання з полеглими героями ні в кого й на гадці не було, що відтепер починається більш ніж двадцятирічний період замовчування подвигу молодих героїв.
Непорозуміння почалися відразу ж після 1943 року. Незважаючи, що діяльність ніжинського підпілля була відображена у всіх партійних звітах, НКВС провело власне розслідування, мету якого відразу ж відчули вцілілі від німецького розстрілу батюківці – всіляко скомпрометувати діяльність їх підпільної групи. Приводом для цього слугувало «куркульське» походження Батюків, явно дисонуюче з ідеологічними штампами антиокупаційної боротьби. Крім того, з’ясувалося, що в підпільній організації єдиним комуністом був лікар Афонін. Отже, говорити про «керівну роль партії в підпільному русі» було явним перебільшенням, більше того – керівник організації, навіть, не був комсомольцем (через те ж таки «куркульське» минуле). Варто звернути увагу, що біографія Якова Батюка, розміщена на україномовній Вікіпедії та статті біографів Батюка радянських часів містять інформацію про те, що нібито він очолював «Ніжинську підпільну комсомольсько-молодіжну організацію» і був членом ЛКСМУ. Насправді все це не відповідало дійсності. Комсомольські «регалії» були дописані радянськими ідеологами в його автобіографію пізніше, перед посмертним нагородженням званням Героя Радянського Союзу, для того, щоб стерти «куркульське» минуле його батьків та створити образ комуністичного Героя, адже таким званням нагороджували, як правило, тільки членів комуністичної партії.
У партійному керівництві області, зваживши на такі особливості ніжинського підпілля і його керівника, привели в дію єзуїтський план – нівелювання, замовчування й забуття. Замість Зірки Героя Радянського Союзу (представлений посмертно 23 серпня 1945 року) Яків Батюк і семеро його товаришів по боротьбі нагороджуються медаллю «Партизан Великої Вітчизняної війни».
Яків Петрович Батюк був представлений до присвоєння звання Героя СРСР посмертно в 1943 році, але тоді нагородні документи не були підписані. Завадив той факт, що Я.П. Батюк був безпартійним і вихідцем з родини розкуркуленого. Лише після наполегливих звернень багатьох місцевих партизанів і клопотання Першого секретаря ЦК КПРС України Петра Шелеста, 8 травня 1965 року Якову Петровичу Батюку було присвоєно звання Героя Радянського Союзу посмертно.
Настав 1961 рік і в Ніжині з’явився московський письменник Євгеній Шатров. Його сюди направив колишній перший секретар Чернігівського підпільного обкому партії Федоров із завданням зібрати матеріал про молодіжне підпілля і написати книгу про його діяльність.
У 1963 році Євгеній Шатров випускає книгу «Подвиг во тьме», в якій майже повністю описується подвиг Якова Батюка і його товаришів. Щоправда, і тут не обійшлося без ідеологічних нашарувань. Батюк, наприклад, став раптом кандидатом у члени партії. Книга відразу ж дала певні позитивні результати – за два роки Якову Петровичу Батюку було присвоєно звання Героя Радянського Союзу (посмертно).
Минули роки. В 1984 році на кіностудії ім.О.Довженка режисер О.Бійма став знімати фільм «3а ніччю день іде», в якому на головну роль Якова Батюка був запрошений народний артист Української РСР В. Конкін, широко відомий за роллю Шарапова із «Місця зустрічі змінити не можна». Більшість натурних зйомок було зроблено в Ніжині. Перший сценарій цієї багатосерійної стрічки містив стільки «режисерського бачення», що проти спотворення реальної історії ніжинського підпілля рішуче виступили колишні батюківці. Після довгого листування з різними інстанціями вдалося цей опус скоротити до двох серій, але, навіть, у такому варіанті збереглася ціла низка вигадок, як, наприклад, про взаємини Якова з німецьким комендантом міста Ніжина. Але, попри все, фільм підняв історію ніжинського підпілля – точніше сам факт його існування, а також факт подвигу молодих борців з окупантами – на загальнодержавний рівень, на рівень обізнаності з цим фактом рядового глядача. До того ж яскравий акторський ансамбль – В. Конкін, Л. Яковлєва, Є. Борзова й інші – своєю блискучою грою певною мірою компенсували погрішності сюжету.
28 травня 1985 року в штаб-квартирі ООН в рамках кінофестивалю соціалістичних країн, що проводився спільно з Клубом російської книги при секретаріаті ООН, під девізом «40 років великої Перемоги» був організований День Української РСР, під часі якого демонструвався згаданий художній фільм. Стрічка отримала позитивну оцінку, викликавши великий інтерес. Ряд університетів і коледжів США звернулися до Постійного представництва УРСР при ООН з проханням дозволити демонстрацію цього фільму у внутрішніх аудиторіях. Подвиг Якова Батюка і його товаришів справив на американців дуже велике враження. ООН назвала керівника ніжинського підпілля «єдиним сліпим солдатом світу».
Вшановуючи пам’ять про безсмертний подвиг Якова Петровича Батюка і його підпільної організації тіла підпільників перепоховані на Центральному (Троїцькому) кладовищі міста Ніжина. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 8 травня 1965 року Батюк Яків Петрович посмертно удостоєний звання Героя Радянського Союзу та ордена Леніна. Іменем Я. П. Батюка названі вулиця в місті Ніжині та Київський будинок культури Українського товариства сліпих. А також Київська спеціальна школа для незрячих дітей, в якій навчався колись Я.П.Батюк, носить його ім’я. У 1967 році в Ніжині встановлено погруддя Я. П. Батюка (скульптор Г. П. Гутман). Скульптурний портрет Я. П. Батюка виконаний на меморіальному знаку, встановленому 9 травня 1975 року на фасаді головного корпусу Київського національного університету імені Тараса Шевченка на честь ста восьми викладачів, співробітників та студентів університету, загиблих в боях за Батьківщину в роки Другої світової війни (скульптор М. П. Міщук, за участі скульптора Г. Н. Кальченко, архітектор А. Ф. Ігнащенко). У Ніжині, на будинку де розташовувався штаб підпільників, встановлена меморіальна дошка. На місці розстрілу — пам’ятний знак. За часів незалежної України незрячому підпільнику також були присвячені статті і книги. У 2017 році вийшла книга незрячого автора, дослідника біографії Я.П.Батюка Олександра Кириловича Бурчака «Своїх героїв потрібно знати». Цю книгу було також озвучено Республіканським будинком звукозапису і друку Українського товариства сліпих.
Діяльність ніжинського підпілля під керівництвом Якова Батюка стала яскравою сторінкою воєнної слави Чернігівського краю і України. В історії Другої Світової війни це єдиний випадок, коли сліпа людина активно воювала в русі опору.
Швидко спливає час. Але попри будь-які політичні події Україна не забуде своїх героїв, тих, хто склав свої голови за її свободу і право на самостійне визначення власної долі, долі власного народу й власної держави; тих, які склали життя за перемогу над фашизмом у Другій світовій війні і тих, хто віддає своє життя тепер, на війні з рашизмом.
За матеріалами мережі інтернет
