На дев’яностому році життя помер Юрій Шухевич, син командира Української повстанської армії Романа Шухевича, дисидент, член Української Гельсінської Групи. Про його смерть повідомила дружина Наталя. Останні хвилини життя він провів у Німеччині, де перебував на лікуванні.
Юрій Шухевич понад тридцять років провів у радянських в’язницях, де втратив зір. Він був співавтором законів про декомунізацію та героїзацію воїнів УПА. Він відзначався опозиційною риторикою, запекло критикував мінські угоди, президентську концепцію децентралізації та виступав за розірвання дипломатичних відносин з Росією, яка, як він вважав, неминуче розпадеться.
Юрій Шухевич народився у 1933 році у родині львівської інтелігенції. Його прадід був етнографом, автором фундаментального дослідження про Гуцульщину, дід – суддею, батько та дядько – інженерами.
– Я добре пам’ятаю дитинство. Може, тому, що воно для мене рано закінчилося… У нас вдома часто бували гості, говорили по-українськи, по-німецьки, по-польськи. Було фортепіано, бібліотека, дідусь любив грати на скрипці, – згадував Юрій згодом.
Шухевич мало спілкувався з батьком, який на той час був бойовим референтом Крайової екзекутиви ОУН. Перші його спогади про нього – відвідини в’язня у польському концтаборі Береза Картузька: у 1935 році Романа Шухевича засудили до дворічного ув’язнення за належність до ОУН. Уже пізніше Шухевич згадуватиме: єдиним більш-менш спокійним періодом, коли вся сім’я була разом, стали 1939-1941 роки, коли Шухевичі жили у Кракові.
Після того родина повертається до Львова і живе там, поки Шухевич-старший воює у складі батальйону “Нахтігаль”, а потім – в УПА.
Тавро сина “фашистського посіпаки” Юрій Шухевич пронесе через майже все своє життя – і так само багато років він розвіюватиме стереотипи про свого батька. Утім, він ніколи не заперечував, що на початку Другої світової війни українські націоналісти намагалися навести мости з німцями.
– Поневолені народи не вибирають союзників собі самі, їх дає Бог… На той час (союзником) могла бути тільки Німеччина, і вже немає значення, чи це була гітлерівська Німеччина, чи ваймарська, чи кайзерівська. На той момент доводилося іти пліч-о-пліч. Але потім ОУН протиставилася німцям, які не порахувалися з нашою вимогою відновити українську державність, – говорив він.
У 1945 році, після приходу радянських військ на Західну Україну, маму Юрія Шухевича арештували, а його з п’ятирічною сестрою відправили до дитячого будинку у Чорнобилі. Згодом Шухевичів переслали далі, до міста Сталіно, нинішнього Донецька.
– Ходив до російської школи, добре вивчив мову, і це мене потім рятувало, коли я втік у 1947 році. Щойно якась перевірка документів, я починав говорити російською. Коли хтось питав, казав, що з Донбасу. Людей тоді було багато зі сходу, по хліб приїжджали, то був голодний рік, – згадував Юрій.
Діставшись до Галичини, він зустрівся з батьком. Хотів долучитися до УПА, однак Шухевич-старший не дозволив.
– Він запитав мене: “Юрку, ти хочеш іти у підпілля?”. Я відповів, що хочу. На що тато мені сказав: “Ти розумієш, що ми загинемо? А якщо такі, як ти, зараз підуть у підпілля, то хто ж через п’ятнадцять – двадцять років буде підіймати народ знову на боротьбу? – розповідав Шухевич.
Навесні 1948 року вирішив поїхати до Донецька, аби викрасти з притулку свою восьмирічну сестру.
– Там мене побачили, хтось доніс, арештували, і з того часу починається моя тюремна епопея, – констатував Юрій Шухевич.
У 1949 році Юрія Шухевича, тоді неповнолітнього, засуджують до десяти років ув’язнення за зв’язок з націоналістичним підпіллям – фактично за те, що він був сином Романа Шухевича.
– Хто зна, чи я не пережив цей кошмар саме через те, що тоді мені було пятнадцять років. Я не встиг насолодитися свободою, пізнати інше життя. Неволя стала для мене нормальним станом, – згодом згадував він.
У 1950 році у бою з НКВДистами загинув Роман Шухевич. Сімнадцятирічного Юрія привели на упізнання його тіла, на якому він, за власним визнанням, відчув полегшення – від того, що НКВДисти не змогли взяти батька живцем.
Одразу після відбуття покарання Юрієві Шухевичу дають ще десять років тюрми – за антирадянську агітацію.
Звільнившись у 1968 році, Шухевич провів три з гаком роки на свободі – у Нальчику. Тут він працював електриком, одружився, у нього з’явилося двоє дітей.
– Коли я звільнився, відсидівши двадцять років, то попросив, щоб мені дістали ампулу ціанистого калію, – розповідав Шухевич. – Але мені не дістали, сказавши, щоб я постарався ще раз не попадатися.
Однак у березні 1972 року під час обшуку у нього знаходять чернетку статті “Роздуми вголос” про перспективи українського національно-визвольного руху. За це вийшло одинадцять років і п’ять років заслання – як особливо небезпечному рецидивістові згадував Шухевич.
Згодом родина політв’язня розпалася. А на початку вісімдесятих Юрій Шухевич втратив зір.
– Найбільше на очі вплинули часте голодування, відсутність природного світла, та й за роки ув’язнення нервова система геть виснажилася, – казав Юрій.
Вчасно проведена операція давала можливість зберегти зір бодай на одному оці, проте ув’язнений отримав на свої прохання категоричну відмову. Після звільнення із в’язниці Юрій Шухевич провів сім років у притулку для інвалідів, і лише у 1989 році повернувся до Львова.
Уже пізніше Юрій Шухевич, який за життя фактично не отримав жодної формальної освіти, хвалився своїми “тюремними університетами”.
– Сталін звозив у тюрми людей з цілого світу – японців, австрійців, німців, поляків. Безумовно, таке спілкування дуже багато давало. Окрім того, у сталінські часи тюремні бібліотеки були багаті на книжки, бо дуже часто політв’язні потрапляли туди зі своєю літературою… Я мав змогу читати, читав багато. Я завжди кажу, що ніякий Оксфорд чи Сорбонна не дали би мені тих знань, які дало ув’язнення, – говорив він. Згадував Шухевич і людей, з якими зводила його доля під час перебування в радянських тюрмах.
– Зі мною сидів, наприклад, Вася “Брильянт” – Василь Бабушкін, найвідоміший злодій Радянського Союзу, шеф усіх радянських “ворів в законі”… Я познайомився з Василем Сталіним, якого після смерті батька посадили під прізвищем Васильєв, він працював у майстерні токарем… Був Павло Судоплатов, відомий генерал НКВД, – згадував він.
Ще один знайомий Шухевича з радянських тюрем – Натан Щаранський, радянський дисидент та правозахисник, а після еміграції до Ізраїлю – відомий політик, міністр промисловості, внутрішніх справ та будівництва цієї країни.
– Я не сидів (з Шухевичем) фізично в одній камері, тому що його ізолювали практично від всіх… Але ми з ним часто перемовлялися через туалет – якщо ти відкачаєш воду зі свого туалету, а він зі свого, і засунеш голову дуже глибоко, можна розмовляти, як по телефону, – згадував Щаранський.
Юрій Шухевич говорив: фізично найскладніше перебувати за гратами було за правління Сталіна, але тоді “сил додавало усвідомлення того, що твоя доля – це ніякий не виняток”. Найважче ж морально було потім, за Брежнєва та на початку перебудови, – коли умови в тюрмах стали кращими, однак “політичних” у таборах було менше, і суспільство перестало відчувати з ними солідарність.
– У п’ятдесяті роки, коли нас перевозили тюремними вагонами з табору в табір ми викидали на станціях листи до наших рідних. Вони завжди доходили, чужі люди висилали їх поштою. Двадцять років по тому це вже не працювало, – згадував він.
Проте до своїх багаторічних поневірянь Юрій Шухевич ставився по-філософськи: “Ні про що не жалкую. Якби довелося, я пройшов би тим самим шляхом – через в’язниці і заслання, прожив би ще раз те ж саме життя”.
У 1989 році Юрій Шухевич повертається до Львова та очолює Українську міжпартійну асамблею, яка згодом трансформується в парамілітарну організацію УНА-УНСО. Її члени воюватимуть у Чечні, Придністров’ї та Абхазії, а під час Євромайдану вона стане одним з витоків “Правого сектору”. Політичну діяльність Юрія Шухевича до приходу в парламент оцінювали неоднозначно. Для одних він уособлював нескореність, жертовність, символізував спадкоємність поколінь борців за волю України. Для інших – був “весільним генералом” УНА-УНСО, далеким від розуміння політичних реалій молодої української держави. Деякі його заяви – приміром, про те, що у Росії “потрібно забрати” Кубань, Білгород і Нижній Дон – викликали критичні коментарі спостерігачів в Україні та за її межами. Кілька разів Шухевич брав участь у парламентських виборах, однак щоразу невдало.
У 2006 році президент Віктор Ющенко своїм указом надає Юрієві Шухевичу звання Героя України – “за громадянську мужність, багаторічну громадсько-політичну і правозахисну діяльність”. Утім, вряди-годи одягати свою Золоту Зірку Юрій Шухевич почав лише наступного року, після того, як таку саму відзнаку президентським указом посмертно отримав його батько. Згодом звання Героя у командувача УПА забере суд, однак його зірку Героя досі зберігає родина Шухевичів.
У 1996 році шістдесятитрирічний Юрій Шухевич одружився вдруге. Його дружина, Леся Кальваровська, донька українських емігрантів, заради цього переїхала до Львова з Мюнхена.
Перед парламентськими виборами 2014 року Юрію Шухевичу подзвонив Олег Ляшко: запросив увійти до чільної п’ятірки свого виборчого списку. Часу до реєстрації залишалося обмаль, два дні, однак після коротких роздумів Шухевич погодився, “бо поставив собі за мету дещо зробити у Верховній Раді”.
Юрій Шухевич вважав своєю заслугою ухвалення закону про визнання воїнів УПА борцями за волю України.
– Не можна бути справжнім українським патріотом, відкидаючи Бандеру. ОУН була єдиним справді незалежним політичним рухом, для якого свобода України була найвищою цінністю, і це – річ, про яку нема чого сперечатися, – говорив він.
Юрій Шухевич став одним з авторів закону про декомунізацію, активно працював у комітеті у справах ветеранів та учасників бойових дій. Крім того, він був співавтором не ухвалених зрештою законопроєктів про тимчасово окуповану територію України, про розірвання дипломатичних відносин з Росією чи про відновлення Україною ядерного статусу. Перший із них Верховна Рада таки ухвалила, хоч і з іншою назвою та зміненим змістом.
Навіть потрапивши до парламенту, Шухевич не втратив своєї безкомпромісності в судженнях і не особливо переймався образливими епітетами на свою адресу з боку опонентів як зсередини країни, так і поза її межами. Він був запеклим критиком української влади у її небажанні йти на відкриту збройну конфронтацію з Росією, так само гостро критикував мінські угоди.
Юрій Шухевич вважав, що Україна може “пришвидшити” розпад Росії, “перенісши війну на територію РФ”.
– Я не кажу про військове вторгнення. Нам потрібно допомагати усім національно-визвольним рухам, в тому числі на Північному Кавказі, в Татарстані і так далі. Тоді Путіну стало б не до Криму і не до Донецька. Як кажуть росіяни, не до жиру, бути б живу, – казав він.
Юрій Шухевич був затятим критиком президента Петра Порошенка, називаючи його “деспотичною фігурою”, яка “може навіть в чомусь переплюнути Януковича”. Однак на президентських виборах 2019 року він відкрито закликав голосувати за Порошенка, а не за Володимира Зеленського.
Він гостро сприйняв визнання Польщею “геноцидом” подій 1940 років на Волині. У розмові з польськими журналістами він назвав цей крок “оголошенням Україні гібридної війни”.
Та, попри все, навіть переконані критики Юрія Шухевича відзначали в ньому беззастережну, фанатичну любов до України. Якось запитали у Шухевича: як можна любити нинішню Україну – державу, у якій спадок поколінь привласнила жменька олігархів, при владі в якій перебуває посткомуністична кліка, де правлять корупція й бандитизм?
– Вас бив батько? – зненацька запитав у відповідь Юрій Шухевич, звернувши на журналіста незрячі очі. – Навіть якщо бив, то він – ваш батько. Його потрібно любити, чи принаймні поважати. Ну і що, що мати пила чи була повією? Вона – мати, яка дала життя. Заповіді наказують її поважати. Так само і з батьківщиною. Батьківщина – завжди молода. І ми можемо робити її кращою, бо вона народжується знову з кожним новим поколінням, – промовив тоді Шухевич.
Юрієві Шухевичу не вдалося знайти останки батька. Досі невідомо, що енкаведисти зробили з тілом головного командира УПА Романа Шухевича. Версій до сьогодні є чимало. У 2005 році припускали, що знайдені кістки на дні Збруча, неподалік села Гуків Чемеровецького району на Хмельниччині, належать командирові УПА Романові Шухевичу, але син не визнав цього, бо не підтвердила експертиза. Кістки, за словами Лесі Шухевич, виявились не людськими. Однак дослідники мають сподівання, що вдасться таки віднайти останки загиблого головнокомандувача УПА і поховати його у Львові, де спочиває дружина Романа Шухевича.
Юрій Шухевич помер 21 листопада 2022 року у віці вісімдесят дев’ять років. Останні місяці разом із родиною жив у Німеччині, де проходив лікування. 10 грудня у Львові попрощалися з Юрієм Шухевичем, який зазнав жахливих радянських репресій і став незрячим, сином головнокомандувача Української повстанської армії Романа Шухевича, політв’язнем радянського часу, народним депутатом України VIII скликання, Героєм України. Відомого українця поховали на Личаківському кладовищі.
