Володимир Поляков – один з кращих вчителів в школі, де колись навчався сам. А ще він люблячий чоловік, вимогливий батько і чемпіон світу з настільного тенісу для незрячих. Поляков розповів, як це – грати, вчитися і вчити, відчуваючи світ тільки на слух і на дотик.
В своїй тарілці
– У мене не було впевненості, що я зможу вступити до інституту, але була мрія, надія, величезне бажання. Я ризикнув, – розповідає Володимир Поляков, який вже двадцять років викладає в школі для незрячих і слабозорих і є улюбленим вчителем дітей корекційної школи № 3 Твері. – Ні, не те щоб я відчував з юності покликання бути педагогом – просто ризикнув і пішов вступати туди, куди було не так страшно.Володимир Поляков подав документи до ТДУ (Тверський державний університет) на педагогіку і в Петербурзький державний університет ім. Герцена на тифлопедагогіку (навчання незрячих та слабозорих дітей). З двох університетів вибрав тверський з двох причин: ближче до дому, до міста Бологоє, і ще через те, що поступати поїхав разом зі слабозорим другом Ігорем Балицьким (мінус 11), з яким зблизився під час роботи на підприємстві для інвалідів по зору у Вишньому Волочку. Вони тепер разом працюють в школі № 3.
– Ми думали, добре хоча б одну сесію провчитися. Хоча б до Нового року дотягнути. А там вже не здамо, так не здамо, – посміхається з минулого Володимир. – Хоч буде що згадати в житті.
Вікно в світ в буквальному сенсі
Поляков викладає в тій самій школі, яку закінчив із золотою медаллю двадцять три роки тому. Його основний профіль – інформатика. Але він також викладач екології, праці, музики і шоудауна (showdown) – настільного тенісу для незрячих. Трохи веде біологію та географію – одним словом, поліглот. До того ж як викладач інформатики Володимир не тільки вчить дітей користуватися різними спеціальними програмами, а й займається системним адмініструванням школи і сам друкує підручники шрифтом Брайля на принтері Брайля. Тому в школі він на вагу золота.– Я якось слухав передачу, в якій випадкових людей запитували, що, з їхньої точки зору, найважче дається незрячому, – сміється Володимир. – Деякі говорили дивні речі. Що незрячий не може виделкою до рота потрапити. Або що незрячий не може сам взутися, гудзики застебнути та зуби почистити. Тобто відповіді були від кумедних до безглуздих. А ми не тільки в стані повністю себе обслуговувати, справлятися з побутом, а й працювати в ряді складних професій, таких як системне адміністрування або робота з таблицями, таких як написання музичних аранжувань. Діти в нашій школі своїми руками роблять лялькові будиночки і плетуть з бісеру. Ну ви самі бачили.
За словами Володимира, для незрячого в цьому світі існує тільки дві великі труднощі: переміщення себе з пункту А до пункт Б, особливо якщо пункт Б не дуже знайомий і не близько знаходиться. І отримання інформації про світ. Тієї самої, яку ми, бачимо, отримуємо через зір. За різними думками (підрахувати точно складно), за допомогою зору до нас приходить від 80 до 90 відсотків усіх даних. Для незрячої людини інформаційним вікном, яке заміняє зір, служить комп’ютер.
Передісторія
Перш ніж продовжити розмову з Володимиром Поляковим, розповім, як ми познайомилися.Минулої весни я робив репортаж про життя священика отця Валерія (Юкина). Крім свого храму, громади та двох військових частин, отець Валерій працює з незрячими дітьми – більше десяти років опікується Тверською корекційною школою № 3. Про цю школу отець Валерій розповідав з щирим натхненням:
– Ти б знав, які у нас діти! Вчаться добре, вироби майструють, танцюють і співають. У виставах грають. Ми з концертами по військових частинах їздимо. Так генерал один на концерті заплакав, каже: “А мої внуки тільки в айфоні сидіти вміють”.
Хочеш – поїхали, познайомлю.
Звичайно, я хотів.
Школа виявилася затишним двоповерховим особнячком, повністю пристосованим для своїх мешканців. На підлозі коридорів об’ємна тактильна розмітка. На стінах об’ємні покажчики та об’ємні назви кабінетів. У кабінетах величезні підручники, написані шрифтом Брайля. На стінах рельєфні карти. Є навіть об’ємний глобус для тактильного вивчення. І все це схоже на затишний ляльковий будиночок натуральної величини.
Але головне – це діти, вони так пустотливо носилися по двору і коридорах школи, що я б ніколи не подумав, що з ними щось не так. Це були щасливі діти.
І далі курсором вліво, вправо
Володимир виявився високим, спортивної статури сорокатрирічним чоловіком з дуже чітко артикульованою промовою – недарма що вчитель. Приємним, думаючим співрозмовником, з почуттям гумору і масою точних спостережень про життя. Людиною, яка по школі ходить так само вільно, як бігають діти. Навіть повернувши з коридору до сходів і почавши спускатись по ним через сходинку, він не доторкнувся до поручнів і не зупинився, щоб намацати стопою спуск.
Кабінет у Володимира Полякова малесенький: стіл, стілець, тумбочка, шафка. На столі монітор, звичайна клавіатура, ще одна дивна клавіатура (Брайля) і принтер.
– Ми користуємося самими звичайними ноутбуками і системними блоками, – пояснює вчитель. – Особливість тільки в програмному забезпеченні. З його допомогою інформація, що йде на монітор, перетворюється в текст, а текст надходить в синтезатор мови і відтворюється вголос. Там, де ви користуєтеся мишкою, ми всі команди віддаємо з клавіатури. Як і тридцять п’ять років тому, в перших операційних системах. Наприклад, Windows + D – вихід на робочий стіл, а Windows + F – пошук. Тут є і смислова прив’язка: D, тому що desk – «стіл». F – бо find – «шукати, знаходити». Тому я завжди виступаю за те, щоб наші діти вивчали англійську. Значок, на який на екрані потрапляє курсор, також озвучується синтезатором мови. І далі ми користуємося стрілочками: вгору, вниз, вправо, вліво. Ось так. (Володимир натискає стрілочку клавіатури вправо – і синтезатор в міру переміщення курсору по екрану прискореним голосом без вираження називає значок попадання: корзина, цей комп’ютер, панель управління, скайп, підручники сьомого класу.)
Англійські назви синтезатор читає куди менш зрозуміло, але, як каже Володимир, «ми звикли». Одним з кращих російськомовних синтезаторів він вважає програму «Мілена» компанії Vocalizer.
– Голос дуже дешевий, синтетичний, набагато гірший, ніж в будь-якому навігаторі, – чіпляюся я.
– Ну звісно ж, – посміхається Володимир. – Ці програми безкоштовні, і тираж у них маленький. Тому розробники особливо душу в них не вкладають. Але ми не в претензії – спасибі, що хоч такі є.
Cліпий друк
Кожна незряча дитина починає навчання з десятипальцевого методу сліпого друку – розташування клавіш необхідно запам’ятати на рефлекторному рівні. Це йде далі через все життя. Без цього складно вчитися і спілкуватися дистанційно. Але на перших порах в процесі друку допомагає голосовий синтезатор.
Володимир показує, як це працює. Він друкує текст, а синтезатор озвучує натискання клавіш і потім слів: «У, пробіл, л, і, с, і, пробіл, н, а, р, о, д, і, л, а, с, я, пробіл, я, л, и, н, о, ч, к, а». Синтезатор можна налаштувати так, щоб він промовляв кожен символ, або щоб промовляв тільки цілі набрані слова. Можна зробити синтетичну мову швидше або повільніше. Кому як зручніше. Програма ще може друкувати вголос, але в школі цей метод не практикують: занадто багато помилок. Хоча для спілкування у тому ж ватсапі набір тексту голосом дуже зручний.
– В інституті я за допомогою сліпого друку записував всі лекції на ноутбук, – сміється Володимир. – Один навушник у вухо, щоб чути, що я там пишу, і вперед. Так у мене потім половина курсу ці лекції просила. Доходило до смішного. Однокурсники вставляли фрагменти роздрукованих лекцій в контрольні та курсові, а викладачі з певних фраз розуміли, що цими лекціями з друзями поділився я. І вводили санкції.
– Ось, наприклад, – Володимир повертається до навчання друку. – На початкових етапах я даю дітям таке завдання. Треба надрукувати кілька слів: один, два, три, чотири. А потім за допомогою виділення та копіювання переставити слова місцями. Зробити так, щоб вийшло чотири, три, два, один. І так до десяти слів. Це не так вже й просто: необхідно в голові тримати розташування слів, рядків, з якими працюєш. Інший приклад: коли зряча людина користується, скажімо, столярним інструментом, вона може залишати його де завгодно. Для незрячого важливо, щоб кожен інструмент лежав на своєму місці: буде потім легко його знайти. Необхідно навчитися користуватися внутрішнім зором. Зате коли звикаєш так працювати, це стає нормою.
– Я якось їхав в поїзді в гурті незрячих, – згадує Поляков. – Уже ніч, світло вимкнули, а двоє на пам’ять в шахи грали: Е2 – Е4, Е7 – Е5, і так до двадцятого ходу. Потім щось засперечалися: «Та там же у тебе кінь стояв! Та ні, не було у мене там коня! Гаразд, не будемо сперечатися, давай спочатку ».
– Ми працюємо з документами, працюємо в ворді, працюємо з таблицями. Єдине – ми не можемо працювати з фотографіями, відео, зі зведенням відео і мови. А в іншому… У мене знайомі незрячі музиканти є, професіонали, вони аранжування пишуть, музику пишуть на комп’ютері. У цій області олівцем, як Бетховен, вже і зрячі давно не працюють – все робиться на комп’ютері. Може бути, на жаль. Чим більше у творця підсобних інструментів такого рівня, тим менше ми отримуємо в результаті Бетховенів і Чайковських. Але це моя суб’єктивна думка.
Великі в обсязі
– Вибачте за дурне питання, – я міняю тему. – Чи правда, що для ближчого знайомства з людиною, незрячому необхідно помацати її обличчя? Я читав про це в книгах і бачив в кіно.
– Я теж читав про це в книгах, – скептично посміхається Володимир. – Не знаю, звідки взялася така інформація. Особисто я не зустрічав жодного незрячого, який хотів би торкнутися обличчя співрозмовника. Може бути, таке десь і є, я не можу відповідати за весь світ, але я нічого про це не чув. Це так не працює – обмацування обличчя нічого б не дало. Але припустимо, мені б захотілося доторкнутися обличчя співрозмовника. Як ви це собі уявляєте? «Привіт, можна помацати твоє обличчя?» Це було б непристойно. Я вже не кажу про коронавірус.
Володимир розповідає, що кілька років тому навіть читав про тактильну виставку для незрячих. Портрети великих людей там були представлені у вигляді картин-барельєфів. Щось на кшталт «помацайте, як виглядали Ейнштейн і Курчатов». Але у спільноти незрячих ця ідея викликала тільки заслужений сарказм і відповідні жарти.
Палиця або дружба
– Ви говорите, що одна з найскладніших проблем для незрячого – переміщення з пункту А до пункта Б. Як ви з нею справляєтеся?
– Так, це велика проблема, на сьогоднішній день абсолютно не вирішена, – Володимир повертається до мене на стільці, як це зробив би будь-який зрячий співрозмовник. – Перший спосіб вирішення – тростина. Багато незрячих у володінні тростиною досягають віртуозної майстерності. Як Паганіні у володінні скрипкою. Ходять далеко, спускаються до метро, пересідають з лінії на лінію. Не всі, тому що оволодіти мистецтвом орієнтування за допомогою тростини не тільки складно, але й ризиковано. Є випадки – в нашому середовищі вони розходяться швидко, – як хтось упав у метро на рейки або провалився в каналізаційний люк. Або впав в траншею, тільки що викопану, якої вчора тут не було.
– Невже оточуючі не зупинять незрячого, що йде до краю платформи?
– Іноді незрячий може так впевнено йти, що оточуючі не відразу розуміють, що він незрячий. Ні, це не так часто трапляється, але буває все ж. У тому числі з моїми знайомими подібне відбувалося – знаю кілька випадків. Другий спосіб – кращий, але Важкореалізований – знайти зрячого компаньйона. Щоб зряча людина брала незрячого з собою на прогулянки, в поїздки або в магазин.
Коли Володимир сказав про це, я відразу припустив, що якщо у мене є незрячий сусід, то я повинен – по-хорошому, по можливості – пропонувати йому спільні поїздки і походи? Але мій візаві не погодився:
– Ніхто не зобов’язаний возити або водити з собою незрячого сусіда. Ніхто нікому нічого не винен. І навіть якщо незряча дитина на якомусь етапі розвитку починає думати, що суспільство щось їй повинно, вона швидко переконується в зворотному. Це завдання незрячого – стати для вас приємним супутником. Зробити так, щоб вам захотілося взяти його з собою. Я це старшим дітям в школі часто пояснюю. Ви повинні бути хорошими співрозмовниками, приємними в спілкуванні, начитаними, легкими, комунікабельними, цікавими людьми. Ваше завдання – налагодити такі контакти з оточуючими, щоб їм самим захотілося з вами зайвий раз поговорити. Ваше життя буде залежати від того, як ставиться до вас навколишнє суспільство. Чому тільки старшим? У початковій школі наші діти ще зовсім розкуті, і не треба їм нічого такого пояснювати. Вони ще не усвідомлюють себе як незрячих, якихось інших. Особливо в нашій школі, де умови такі, що і ніхто себе не усвідомлює чужим в цьому світі. У більш старшому віці до них починає приходити це усвідомлення. Може бути, їм хтось на це вже і натякнув або безпосередньо сказав, і вони, буває, закриваються. Ось тут треба не дати їм піти в себе, допомогти залишитися в соціумі. І якщо вийде, перед нами виявиться товариська людина. Така, як я. (Сміється.) Тому що, повторюю, в нашому житті багато що залежить від оточуючих, від суспільства. Воно ж нічим нам не зобов’язано. Але якщо стати цікавим і корисним суспільству – воно теж тебе не кине. І в парк візьмуть, і ще куди-небудь. Так життя влаштоване.
Не треба гіперопіки
У три роки Володі Полякову зробили косметичну операцію по виправленню косоокості в Пітері. Щось пішло не так – утворилася глаукома. Наступні операції (він не пам’ятає, скільки саме, але їх було багато) не допомогли: глаукома прогресувала і перекинулася на друге око. Він два рази по півроку лежав у лікарні. Марно. У п’ять років зір у Володі пропав повністю.
– Я пам’ятаю, як ходив до дитячого садка, пам’ятаю будинок, батьків, – розповідає Поляков. – Зорові образи збереглися. А ось як втратив зір, всього трагізму ситуації, того, що для п’ятнадцятирічної дитини могло б стати фатальним, – не пам’ятаю. Може бути, тому, що у дітей інше сприйняття? Або наша пам’ять так влаштована, що ми забуваємо погане? Я намагався неодноразово аналізувати – не пам’ятаю. Або справа в моїх батьках, які ніколи не ставилися до мене як до неповноцінного, а вимагали від мене того ж, що і від мого зрячого молодшого брата (три роки різниці).
Батьки Володі не були ні педагогами, ні тифлопедагогами: мати – бухгалтер, батько – фахівець з управління лісовим господарством. Але поводилися напрочуд правильно. Розвиваючи старшого сина, багато пристосування для незрячих батько придумуваав сам – наприклад, шахи, в яких на чорні квадрати він наклеїв додатковий товстий шпон. Але найголовніше – хлопчика ні в чому не обмежували і вимагали по повній, як з брата. Володя щосили спілкувався зі зрячими однолітками і навіть був заводієм в компанії.
– Я намагаюся пояснювати це батькам дітей нашої школи, – ледь помітно гарячкує Володимир. – Постійно даю різні методички. Так, умови для незрячої дитини необхідні: речі повинні лежати на своїх місцях, потрібно спеціальне програмне забезпечення або, наприклад, тактильна шахівниця. Але не треба гиперопеки. Не треба все робити за дитину, як ніби їй півтора роки. Мало того що виросте егоїстом, вона ще й буде абсолютно безпорадною, в сімнадцять років залишиться семирічною. Але багато батьків мене не чують, методички не беруть, вважають, що їм видніше, як спілкуватися зі своєю дитиною. А можуть схаменутися, коли вже буде пізно. Коли залишається лише чекати і сподіватися, поки, може бути, вона сам усвідомить і виправиться – подорослішає.
– Це до питання про інтернати, – резюмує вчитель. – Так, там багато мінусів, про які ви без мене знаєте. Але там з дітьми працюють фахівці – і діти виходять підготовленими до життя.
Дуже любив вчитися
– Коли в 1992 році в Твері з’явилася корекційна школа № 3, мене, здається вже п’ятнадцятирічного, взяли в шостий клас, – сміється Володимир. – Я закінчив школу, перескочивши через два класи. Міг би і швидше, але не дуже поспішав: мені подобалося вчитися. А займалися ми тоді заочно – своя будівля у школи з’явилася значно пізніше. Очно я працював на підприємстві для незрячих у Вишньому Волочку, ми там друкували мідні клеми для кабелів – до 10 тисяч штук щодня. Не знаю, на скільки б мене вистачило, якби не університет.
Як Джеймс Бонд
В університеті документи у Володимира приймальна комісія спочатку брати відмовилася: не розуміли, як незрячий студент зможе вчитися. Було проведено навіть спеціальні збори у ректора – в результаті вирішили спробувати. Потім звикли, увійшли в становище, призначили помічника і отримали одного з кращих студентів. Сьогодні, в певній мірі завдяки Полякову, незрячі студенти – норма для ТДУ.
В університеті Володимир не тільки здобув фах, заробив червоний диплом і освоїв комп’ютер, але і познайомився з майбутньою дружиною Настею – абсолютно зрячою, приємною дівчиною. Одружилися вони на наступний день після отримання дипломів. Вона філолог і теж працює в школі. В інший.
У Володимира і Насті два хлопчика, шести та дев’яти років, обидва дзюдоїсти. Хлопчики зараз у бабусі з дідусем – їх мені побачити не вдалося. А знайомитися з дружиною Володимира ми пішли відразу після того, як я дізнався майже все про використання комп’ютерів незрячими, а також про друкування підручників на принтері Брайля, який коштує з працею усвідомлювані 350 тисяч рублів і гуркоче при друкуванні, як кулемет Максим (Володимир навіть придбав стрілецькі навушники, адже підручників для школи йому доводиться друкувати багато).
Володимир навів порядок на столі: посунув звичайну клавіатуру і клавіатуру Брайля в строго певні положення, вимкнув комп’ютер, прибрав «прилад Брайля» в шафку, поставив на місце коробочку з DVD, поправив стопку паперу для принтера і закрив ящик стола, взяв телефон і запросив мене слідувати за собою.
Будинок вчителя виявився зовсім недалеко від школи. Але йшов він до дому з такою впевненістю та стрімкістю, що, одягни він чорні окуляри, виглядав би зовсім як Джеймс Бонд.
– Я вивчив тут кілька орієнтирів по дорозі додому і тепер проходжу цю дистанцію краще зрячих, – жартує Володимир.
– Чи правда, – питаю у відповідь, – що місце зору у слабозорих людей займають інші почуття: слух, тактильні відчуття, нюх? Що незряча людина чує і відчуває світ в іншому вимірюванні, набагато більше?
– Я думаю, що пристрій мозку не може помінятися, – усміхається у відповідь Володимир. – Принаймні за одне покоління. Добре було б, але цього немає. Слух та нюх у нас такі ж самі. А ось увагу на кожен звук та запах ми дійсно звертаємо набагато більше. Ви спробуйте зав’язати очі, вийти з дому і дійти до автобусної зупинки. Щоб це вийшло, треба чути кожен звук: де проїжджають машини, де ходить трамвай, якщо він є, де плескають двері під’їзду, де вітер гримить відірваною покрівлею. Там, звідки чути голоси людей, – це швидше за все тротуари, а звідки пахне здобою – булочна. Ну ось, ми прийшли, піднімаємося сходами.
Голос чужої душі
– По голосу, – без заминки відповідає Володимир. – У мене в університеті була знайома, Маша. Подивиться один раз на людину і розповідає мені про неї. Якраз як ви тільки що помітили, по обличчю. І все потім виявлялося точним. Я дивувався і не розумів: стільки дізналася, один раз глянувши на когось. Мене це дивувало. Але з часом я теж навчився складати перше враження – по голосу. Як це працює, я навряд чи зможу розібрати в деталях, але працює. Наш директор Вікторія Татаринова періодично запрошує мене на співбесіди з батьками потенційних нових учнів. Потім ми обмінюємося враженнями: що вона дізналася по обличчю і що я дізнався по голосу. Найчастіше з’ясовується, що ми дізналися одне і те ж.
Три життя Володі Полякова
Тим часом ми прийшли до Володимира додому. Квартира у нього виявилася світла, з дуже помірною кількістю меблів і скрупульозним порядком буквально у всьому. Дружина Настя досить висока, дуже мила і з величезним животом (на момент публікації тексту у Полякових вже народилася дочка). На її обличчі при появі чоловіка загорілася така усмішка, що не залишилося сумнівів: тут живе любов.
З незвичайного – довгий густий ряд медалей на стіні – більше тридцяти штук – за перемоги в змаганнях по шоудауну. За призові місця в російських та світових турнірах.
Знайомство Володимира і шоудауна сталося випадково.
– У нас в Твері є філія Всеросійського товариства сліпих, – почав Володимир. – Голова цього товариства в 2013 році доручив мені зробити заявку на спортінвентар для школи. Заявку на грант. Я написав, що школі потрібний спортмайданчик у дворі. І ми спортмайданчик виграли – нам привезли обладнання для ковзанки і для спеціального футболу. У числі іншого привезли стіл для шоудауна, який ми не замовляли.
У настільний теніс для незрячих, по-англійськи showdown, грають на довгому столі, обгородженому високим бортиком, – на зразок гігантського настільного хокею. На двох протилежних кінцях столу отвори 20 на 10 сантиметрів. Грають в масках, щоб зрівняти можливості незрячих та слабозорих. Спеціальними ракетками та спеціальним важким дзвінким м’ячем – на слух. Мета – закотити м’яч у лунку супротивника.– Спочатку мені здалося, що це дурниця якась, – посміхається Володимир, сидячи на дивані навпроти своїх медалей, пліч-о-пліч з дружиною Настею. – А потім виявилося, що для звіту за грантом треба послати когось на змагання. Кого послати? Довелося поїхати самому. І знаєте, зачепило. З тих пір я ні одні змагання не пропускаю. До першого чемпіонату Росії 2015 року я вже серйозно готувався і зайняв четверте місце. Четверте місце мені не сподобалося – я почав тренуватися по п’ять разів на тиждень. В 2016-му став чемпіоном Росії. Ні, тут мало відчувати стіл і ракетку. На рівні Росії треба з конкретним суперником грати. Розуміти його, відчувати, що він робить і чому в даний момент. Слухати та представляти: як він стоїть, як захищається, де може припуститися помилки. На високих рівнях гра виявилася дуже цікавою. Власне, і назва її з англійської перекладається як «протистояння».– Розкажи про можливість відволіктися, – підказує Володимиру Настя.
– Так, звичайно, можливість відволіктися, – киває він. – Школа наша виймає дуже багато сил. Тому що діти складні, хочеться дати їм якомога більше, а вони не завжди беруть, а ти все одно даєш – важко буває. З іншого боку – ви чули про ставку вчителя? Ставка вчителя – це вісімнадцять робочих годин на тиждень. Щоб вчитель не вигоряв, так хтось вирішив вже дуже давно. Але ви знаєте, скільки грошей заробляє учитель за одну ставку? Трохи менше 10 тисяч рублів на місяць. Ну в нашому регіоні. Можна прожити на 10 тисяч в місяць? Тому в минулому навчальному році у мене замість вісімнадцяти було сорок шість навчальних годин – по дев’ять уроків в день. Це дуже важко. Тому теніс – це відпочинок такий, паралельна реальність. Ідеш в неї з головою, перемикаєшся і живеш там деякий час.
– У нас в Росії двадцять два види спорту для незрячих, але майже всі вони умовні, – гаряче пояснює чемпіон Поляков. – Потрібні помічники, складні умови, облік різних нозологій. І тільки шоудаун разом з шахами та шашками – повноцінні види спорту для незрячих. У шоудауні хочеться реалізуватися. Ось я в 2016 році перший раз поїхав на чемпіонат Європи і зайняв передостаннє місце. А адже вже був чемпіоном Росії, думав, що крутий. Нам довелося переглянути своє місце в житті і посилити тренування. У 2019 році в Італії вже зайняв третє місце на чемпіонаті світу, а наша команда – друге місце. Приємно! До того ж ми самі робимо столи. Я роблю ракетки для всієї країни – купити їх ніде – а це ще і приробіток. Загалом, розумієте, шоудаун – це життя. І виховання незрячих дітей – життя. І моя сім’я – життя. Ну а що – так, у мене три життя. Може бути, я і не бачу, зате живу трьома повноцінними життями. Погодьтеся, не у кожного так добре складається.
