ВІН У НАШІЙ ПАМ’ЯТІ

Уже було сказано, що поети не вмирають. Вони продовжують розмову з читачем. Словами поета співають люди, він веде читача за собою. Все це можна сказати про відомого незрячого поета Миколу Красюка. 8 липня 2018 року йому виповнилося б 75 років. З нагоди ювілею до його ошатної могили у селі Блищиводи, що недалеко від районного центру Жолква, прибули друзі на чолі з його товаришем Юрієм Симончуком ,головою Волинської обласної організації УТОС. Була присутня і дружина – Ярослава Матвіївна. Усі, як годиться, помолилися, почитали вірші, згадали різні життєві ситуації , що вималювали портрет поета та його біографію.

Народився Микола Ігорович Красюк 8 липня 1943 року у смт Вільшана Городищенського району нині Черкаської області. Мама Віра Охримівна, тікаючи від війни дісталася Вільшани, пізніше працювала у Шепетівському міськкомі комсомолу, проживала у селі Пліщин. Туди ж 1946 року ,після шпиталю прибув батько майбутнього поета, лейтенант Ігор Степанович. Він був вражений , що його Миколка повністю сліпий і тут довідався, що це сталося ще у восьмимісячному віці, через захворювання менінгітом. Адже про яке лікування можна було говорити у роки війни. 1951 року у Миколки народилася сестричка – Ліна. Тепер живе у Львові, заміжня. У дорослому віці захворіла глаукомою і має інвалідність по зору. Завжди з теплотою відгукується про брата.

1950 року Микола вступає до Київської школи-інтернату для сліпих дітей, після закінчення якої, 1959 року продовжив навчання у Львівському інтернаті № 100 для незрячих дітей. У школі приділялася особлива увага розвитку потенційних можливостей дітей, проводилися різні конкурси, зокрема, на кращий написаний вірш. Микола завжди виборював перше місце, на другому була Тетяна Фролова,тоді, у дівоцті – Кноль. Вона так і не перемогла Миколу. У нього була виняткова пам’ять і працездатність, хоча йому важко давалася просторове орієнтування, але він більше за всіх захоплювався історії, географією, літературою.

Одного разу адміністрація школи запросила на зустріч з учнями незрячого поета – Андрія Волощака. Згодом він став другом та порадником майбутнього автора.

Разом зі своїм товаришем Юрієм Симончуком 1962 року Микола Ігорович вступає до Львівського університету на філологічний факультет, який успішно закінчив 1967 року. Уже на третьому курсі вийшла друком його перша поетична книжка – «Людяність» у серії «Перші акорди», де була надрукована і збірочка «Розмова» Романа Кудлика (теж студента філфаку Львівського університету). Поети разом друкуються у журналі «Жовтень», там їх завжди вітав заввідділом, поет – В.А. Лазарук, який тепер проживає у Луцьку. З четвертого курсу молодий поет одержує Шевченківську стипендію. Після закінчення вишу Микола Ігорович викладав в одній із Львівських шкіл спочатку історію, а згодом і мову та літературу. В той час одружується на Станіславі Матвіївні, яка родом з Нестерівського району Львівської області.

1974 року молодий поет стає членом Спілки письменників України. За збірку «На одинці з Україною» його кандидатура була подана на літературну премію ім. Маркіяна Шашкевича. Вів активне листування з есперантистами, брав участь у їхніх конгресах та інших заходах. Згодом переклав і переписав шрифтом Брайля есперанто-український словник.

1999 року у поета стався інсульт, праву частину повністю розбив параліч. Однак письменник не покидав творити. Хвороба дала про себе знати і 7 червня 2004 року він помер. Дружина поховала його у своєму рідному селі Блищиводи тепер Жовківського району Львівської області.
У Львівській бібліотеці для незрячих ім.Т. Г. Шевченка є постійно діючий літературний куточок поета. На його честь 2007 року у Шепетівці були названі вулиця та провулок. 2011 року у Пліщинській сільській бібліотеці імені М. І. Красюка, де пройшло дитинство і юнацькі роки митця, відкрито кімнату-музей. А також у меморіальному музеї імені Миколи Островського, що у Шепетівці, знаходиться постійно діюча експозиція життя і творчості нашого незрячого поета. До речі у творчих планах Львівської бібліотеки, 8 серпня 2018 року – колективна, дводенна поїздка у цей музей з відповідною літературною програмою.
А творчий шлях нашого поета розпочався з першого його вірша «Республіка радянська, Україно» був надрукований у Шепетівській районній газеті «Шляхом Жовтня». Пізніше його публікували в обласній та республіканській пресі. 1963 року вийшла його перша збірка поезії «Людяність», 1967 року побачила світ збірка віршів «Поклик», 1968 року — «Паралелі і меридіани», а 1974 року — збірка «Зустрічі». 1979 року була надрукована збірка антиклерикальних поезій «Вирок», 1989 року — драматична поема про Ярослава Галана «Поштова скринька, до запитання» та збірка поезій «Дума про світло». 1988 року збірка віршів «Балада про дорогу» у Вільнюсі перекладається литовською мовою ( шрифтом Брайля). У 1997 році «Республіканський будинок звукозапису і друку» УТОС випустив шрифтом Брайля збірку «Крик». Регулярно друкували вірші поета і у альманаху-щорічнику «Поклик», який видавався при бібліотеці Львівського УТОС ім. Т. Г. Шевченка шрифтом Брайля.

Микола Ігорович відомий не лише як автор власних книжок, він був засновником і редактором поетичного альманаху «Нащадки кобзарів», що виходить у Києві і друкується шрифтом Брайля. Окрім того поет пробував себе і як перекладач: підбірка його перекладів поетів Північного Зауралля «Барви полярного сяйва» була опублікована у журналі «Жовтень» 1973 року. Частину віршів поета було покладено на музику і вони стали піснями.

2002 року за сприяння його, також незрячого, товариша по школі і університету Юрія Симончука, вийшла вже десята збірка віршів для дітей «Киця Мурка». 2003 року, до ювілею поета, побачили світ , ще дві збірки «Вечірні дзвони» та «Наодинці з Україною». Вже після смерті поета, 2005 року, теж у Луцьку, вийшла збірка його віршів «Гетсиманський сад», над якою він працював в останні роки життя. Вона містить власноруч написану передмову для посмертного видання. 2009року у Львові зусиллями родичів та друзів була видана збірка «З невмирущого джерела», до якої увійшли невідомі вірші поета.

У даний час у Луцьку готується до друку його «Дума про Золотий пам’ятник», твір студентських років, який у той час не міг бути надрукований. І на закінчення хочемо запропонувати читачеві вірш його незрячого шкільного товариша:
Пам’яті Миколи Красюка
Він був філолог, бранець слова
Залюблений в красоти мови.
Яко поет, був гоноровий,
Він ненавидів зайд до крови.
У небеса думками линув,
Ширяв орлом за паралелі,
Ворожі очі зло у спину:
Мовляв «сліпий, а хоче в Делі».
За серця покликом хтів жити
Була й цензура – пильне око.
Могла поета обломити
І стать йому фатальним кроком.
Поет трудився, був учитель,
Учив дітей любити мову.
Для нас він приклад – це мислитель
Він відмітав брехні полову.
Письменник він, став членом спілки,
І мав якісь там переваги.
Не був він партії сопілка,
Проте творив і мав наснагу.
Не всякий ладен в дзвони бити.
Хтось перехилить мовчки шклянку,
Хтось відригне утробно й сито –
Є зелен ліс, шашлик, полянка.
Поезія – як оперета,
Художній образ – це основа,
За правду не беруть монету,
В основі світу – Боже Слово.

Луцьк 06. 07. 2018 р.
В.І. Баранюк, член ліги українських
письменників імені Павла Чубинського,
ветеран УТОС з 1963р.

Дарина Підлубняк, Волинь

Share Button

 

zaklyk.org.ua