Щораз травень своїм приходом проголошує нам, сучасникам, велику перемогу над фашизмом, аби пам’ять про неймовірну людську мужність і самопожертву в ім’я мирного життя, як найсвятішу реліквію, дбайливо зберігали та передавали наступним поколінням.
ТІ, ХТО ПРОЙШЛИ КРІЗЬ ВОГОНЬ
(Спогади ветеранів Великої Вітчизняної війни, членів УТОСу)
*****
Горчинський Петро Володимирович. Народився 13 травня 1922 року у смт Віньківці. Член Дунаєвецької ТПО, Хмельницька обл. Інвалід I групи по зору. Був одним із перших, хто в липневі дні 1941, відразу ж після того, як німецькі війська окупували його рідну Віньковецьку землю, почав боротьбу з ворогом. Він став членом молодіжної підпільно-партизанської групи. Після звільнення Хмельниччини в 1944 році П.В. Горчинського було призвано до лав радянської армії. У її лавах він дійшов до Польщі, брав участь у визволенні Варшави, за мужність і відвагу, проявлені в цих боях, нагороджений медаллю. Пізніше героя знайшли ще кілька орденів.
– У квітні 1942 року ми з моїм командиром Володимиром Годованим отримали завдання, для виконання якого пішки пішли до Вінниці. Після його виконання ми мали зустрітися на явочній квартирі. У чистий четвер, – був саме Страсний тиждень, – я прийшов на явку. Та Володі там ще не було. Став чекати. Свято наближається, люди, хто як може, готуються до нього, а у мене одна думка: «Що ж там з моїм командиром?» Ми приятелювали, він був гарний, сміливий хлопець, комсомолець, під його керівництвом щодня ми, партизани, встигали зробити багато справ для наближення перемоги та знищення ворога. Минули і день, і два, і третій – його немає. Вже потім я дізнався, що сталося. Найстрашнішим ворогом виявився наш земляк, віньківчанин, який погодився на співпрацю з німцями. Він влаштувався на підприємство, де працював Володя, та втерся до нього в довіру. Я довідався, що серед партизан є провокатор, але, на жаль, не встиг дізнатися, хто саме. Я розповів Володимирові про те, що серед нас є зрадник, але Володя й подумати не міг, що це саме той його новий соратник. Тож він одразу повернувся до Віньківців і навіть не до себе, а до цього нелюда. Зрадник встиг попередити жандармерію, а там йому дали наказ що за будь-яких обставин затримати Годованого в себе й дізнатися від нього якомога більше про інших партизан. Це провокатор виконав. У розмовах і плануванні майбутніх заходів з боротьби з ворогом він визнав у Володі те, що не змогли б з нього вибити й фашистські кати. Заарештовано було вісім членів нашої партизанської групи, у тому числі й Володимир. Мене врятувало те, що ані він, ані хтось з хлопців не згадав про нашу явочну квартиру. У травні 1942 року їх усіх було розстріляно у Дунаївцях. Про це було написано в газеті німецької комендатури «Подолінер». У мене був наказ надалі залишатися у Вінниці. До рідних Віньківців я повернувся лише у грудні 1942 року.
*****
Хвесик Андрій Лаврентійович. Народився 1926 року у с. Рудка Любешівського району. Член Луцької МО УТОСу. У роки війни разом із батьком співпрацював із партизанами, був зв’язківцем. Попереджав людей про арешти, відправку до Німеччини, щоб вони вчасно змогли втекти. У 1944 році добровільно вступив до лав регулярної радянської армії. Спортсмен; 10 років був чемпіоном Радянського Союзу із штанги.
– 639-й окремий танковий батальйон, у якому я служив, півтора місяці бився із німцямі в Литві, в місті Таурай. Наш танк ішов в атаку, коли несподівано пролунав вибух. Машину струсонуло зі страшною силою і вона зупинилася, хоча мотор і продовжував ревти. Міна! Її вибухом вирвало частину гусениць, усе заклинило. Підбитий танк серед поля – чудова мішень для ворожої артилерії. Та наша гармата залишилася неушкодженою, тож ми, вирішивши, як то кажуть, подорожче продати життя, продовжили стріляти по ворогу, залишаючись у підбитому танку. Мені йшов тоді вісімнадцятий рік, усі ми були молоді хлопці. Та бій було виграно нашими. Коли все закінчилося товариші стали витягувати нас із танка. А непросто це було, усі ми були поранені. Нас у медсанбат, танк у ремонт…
Бажаю миру нашій Україні!
*****
Кащеєв Олексій Прокопович. Народився в 1925 році. Полковник радянської армії. Нагороджений орденами та медалями. Після демобілізації працював учителем фізкультури в школі.
– Я пішов на фронт у 1943 році в званні рядового, служив ординарцем у командира розвідгрупи. Якось командир залишив мене у штабі виконувати певну нагальну роботу, а сам поїхав на завдання з одним водієм. Коли він повернувся за кілька днів, то відразу підійшов до мене і сказав: «Ну-ну, у сорочці ти народився». Виявилося, що під час завдання, щойно командир вийшов із машини, у автівку влучив снаряд і водій, пам’ятаю, що прізвище його було Токарєв, загинув на місці.
*****
Опанасюк Василь Іларіонович. Народився 1926 року в с. Гарапівка Андрушівського району Житомирської області. До радянської армії пішов добровольцем, одразу після звільнення рідного села від фашистів. Служив у військово-залізничних військах. Пройшов війну від рідної Житомирщини до Берліна. Член старокиївської ТПО УТОСу.
– До армії я пішов добровольцем. Але сталося так, що через те, що я не був зарахований до кадрових частин, мене довго не ставили на довольство. Спочатку не було нічого, навіть амуніції. Життя покращилося після того, як мене випадково зустрів полковник, який квартирував у нашій хаті. Він аж руками сплеснув: «Що з тобою сталося?» Я зовсім схуд, ходив у одежі з домотканого полотна.
Після цього мене уже усім забезпечили. Служив я у Військово-автомобільній роті Першого Українського фронту, ВАД-18. Та ми не лише підвозили військам усе необхідне. Неодноразово доводилося брати до рук зброю і битися з німцями на смерть. Найяскравішим епізодом став бій наприкінці війни. Ми були вже десь кілометрів за сорок від Берліна. Наш Перший Український фронт обходив Берлінське угруповування німців з півдня. Але оточений ворог відчайдушно опирався нашим військам, намагався вирватися з оточення. (У ході Берлінської операції на південь від столиці Рейху було оточено угруповування німецьких військ чисельністю близько двохсот тисяч. – Прим. ред.). Ми були, звісно, у другому ешелоні, та несподівано з’явилися німці. Йшли на прорив. Усі ми – навіть шофери та кухарі похапали зброю, яка була, стали відбиватися. Дуже важкий бій був. Та, дякувати Богу, наші «Катюші» вдарили по німцях. Тут одразу стало легше. Фашисти, кого не потрощило, покотилися назад.
*****
Мисенко Ігор Іванович. Народився в 1924 році в с. Полковниче Маньківського району Київської області. Перед війною навчався в Одеському торговельно-економічному технікумі. З 1942 року – боєць 478-го полку 320-ї дивізії, у лавах якої пройшов бойовий шлях від Північного Кавказу до центральної Європи. Проживає в Луцьку. Член Луцької МО УТОСу.
– Ми наступали на Одесу. Німці, відступаючи, нищили все, що могли. Тоді наш командуючий, генерал-лейтенант І.І. Ширін, сам одесит, зібрав групу з восьмидесяти добровольців, щоб врятувати місто. І я був серед них. Ми пішли вночі, вздовж самого берега моря, біля води. Траплялися іноді невеликі групи німців, ми їх знищували. Так увійшли у самий одеський порт. Там дуже багато було важливих заводів, військовий порт, усе це було заміновано. А як ми увійшли туди, то німці підірвати нічого не встигли. Потому підійшли наші основні війська. Було 10 квітня, от ці дні якраз. І ми святкували визволення Одеси.
*****
Антонова Лідія Федорівна, народилася у березні 1925 року.
Лідія Федорівна мріяла стати журналістом.
– Ішов 1942 рік. Батька та старшого брата вже забрали на фронт. Я, щойно закінчивши школу, з мамою та молодшою сестрою з Києва евакуювалась до м. Аткарська Саратовської області, – починає розповідь фронтовичка. – Майже не вагаючись, звернулася до військкомату з проханням зарахувати до будь-якої частини. І потрапила до медико-санітарної роти при діючій армії. Наша рота була пересувною і займалася забезпеченням та розподілом медикаментів для радянських військ.
Насправді робота була нелегкою і небезпечною. Ще вчорашні школярки мали оперативно сортувати медичні препарати та самотужки завантажувати великі (до 50 кг) паки з ватою чи бинтами у вагони, які нерідко бомбардував ворог.
На той час тривала потужна підготовка до Сталінградської битви і дівчат навчали користуватися зброєю. Тоді рядова Лідія Антонова отримала першу у своєму житті гвинтівку, щоправда, застосувати її на практиці так і не довелося.
– У Сталінграді ми продовжували свою справу: вдень і вночі, не покладаючи рук, розподіляли ліки за призначенням, – продовжує Лідія Федорівна, стискаючи медаль за оборону Сталінграда. – Після тих переломних подій повернулися в Україну. І вже в листопаді сорок третього дісталися Києва. А потім, пам’ятаю, швидко почали просуватися в бік Житомира.
Невдовзі медична частина потрапила на Перший Білоруський фронт і перша тривала зупинка припала на Брест.
Саме там під час чергового завантаження ліків Лідія Федорівна відчула, що в неї почав стрімко падати зір. Такий стан безпорадності дуже налякав її, але за кілька днів відпочинку вона знову побачила світ.
Вже набагато пізніше дізналася, що сталося відшарування сітківки, яке часто призводить до повної сліпоти. Та дівчині дивом пощастило – молодий організм подолав підступну хворобу і жінка-солдат знову була у строю. Фронтова дорога вела далі на Захід.
Просувалися Польщею. Нарешті в Познані розпочали довгоочікувану підготовку до штурму самого Берліна.
– Це місто – особлива сторінка мого літопису, – з хвилюванням веде далі жінка. – До Берліна наша частина увійшла 2 травня переможного сорок п’ятого року. Нам випала почесна нагода спостерігати за підписанням капітуляції.
Назавжди в пам’яті закарбувався епізод, пов’язаний з Рейхстагом. На напівзруйнованій стіні я нашкрябала цвяхом слова: «Від Сталінграда до Берліна». Ви не уявляєте, якою гордістю та патріотизмом було сповнене моє серце. Власне, ці почуття й підтримували всіх нас у воєнних походах.
З кількома товаришками по службі вдалося потрапити і всередину Рейхстагу. Побували навіть у кабінеті Гітлера, який вразив досить скромною обстановкою: проста дерев’яна вішалка, письмовий стіл і велика купа розкиданих паперів.
Не забути також берлінське повітря. Через наказ фюрера затопити метро зі своїми ж пораненими якийсь час місто огортав страшний сморід смерті».
Ще на довгих п’ять років служба й обов’язок залишили Лідію Федорівну в Німеччині. Незважаючи на те що Берлін здавався ворожим містом, саме там вона зустріла своє перше і єдине кохання, вогник якого несе через усе життя. Проте чоловік був тяжко поранений і тихо пішов із життя.
На початку п’ятдесятих Лідія Федорівна повернулася додому. Треба було починати все спочатку. Вона вступила до Київського медичного технікуму на вечірнє відділення та влаштувалася до 408-го окружного військового шпиталю (нині Головний військовий клінічний шпиталь Міністерства оборони України).
Тут близько сорока років вона працювала заступником начальника адміністративного відділу. Згодом далися взнаки й фронтові навантаження: знову погіршився зір і тепер без хірургічного втручання не обійшлося.
Однак операція, на жаль, була невдалою, через що праве око зовсім перестало бачити, а ліве частково вдалося зберегти.
Жінці призначили ІІ групу інвалідності. Проте після випробувань на війні втрата зору не здавалася такою страшною бідою. Вона стала членом Українського товариства сліпих, де розгорнула активну громадську діяльність, причому не залишаючи основної роботи.
Увесь свій вік присвятила самовідданій турботі про батьків. Завжди намагалася бути корисною для оточуючих її людей, а от особистого щастя вдруге так і не знайшла.
