“Пошта” дізналася, які новації для незрячих у Львові були успішними, що недопрацювали і які проекти ще планують реалізувати
“Львів відкритий для світу”, а чи комфортний для львів’ян? Зокрема, для тих, що потребують особливих умов пересування чи зручностей у побуті, – для незрячих. Хоча Львів і випереджає інші українські міста за рівнем доступності, та до європейських стандартів йому ще далеко. У Львові розвивається книгодрукування шрифтом Брайля, розробляють макети архітектурних споруд, встановлюють GPS- навігацію для незрячих, кладуть тактильну плитку перед проїжджою частиною і оснащують транспорт зовнішніми динаміками… Але незрячі все ще потребують більше інформації про навколишній світ, уваги до своїх потреб та поваги до можливостей.
Пізнати твори Франка
У Львові проживає близько однієї тисячі трьохсот осіб з інвалідністю зору і всі вони мають змогу долучитися до культурного життя. Як розповіла “Пошті” Оксана Потимко, виконавчий директор Львівського обласного осередку ВГО “Українська спілка інвалідів – УСІ”, оскільки 2016-ий є Роком пам’яті Івана Франка, за цей рік видрукували шрифтом Брайля його твори: “Захар Беркут”, “Украдене щастя”, “Мойсей”, “Зів’яле листя” і останній “Коли ще звірі говорили”.
“Плануємо додрукувати ще твори “Грицева шкільна наука”, “Сойчине крило”, можливо, вдасться й “Абу-Касимові капці”. Ідеї виникають постійно. От недавно мені підказали, що по одному з українських телеканалів показують мультфільм “Лис Микита”, тому в планах до цієї збірки творів Франка додати ще й диск із адаптованим мультфільмом”, – каже Оксана Потимко. – Ці книжки друкуємо для всієї України: для шкіл-інтернатів, де вчаться незрячі діти, для бібліотек (принципово розсилаємо не тільки в спеціалізовані бібліотеки для незрячих). Я є прихильником того, щоби зряча людина могла піти разом зі своєю незрячою подругою до однієї бібліотеки, а не розходитися на перехресті і йти одній до бібліотеки для зрячих, а іншій – для незрячих”.
Осягнути архітектурну велич міста
Віднедавна у Львові навчають гідів проводити екскурсії для незрячих. Як запевняє Оксана Потимко, уже навчили семеро екскурсоводів, але ще є охочі, тому майстер-класи проводитимуть надалі, найближчий відбудеться 12 липня. “Ми навчали екскурсоводів, що варто говорити не тільки про розмір чи про колір, а й про те, що таке бароковий або ренесансний стиль. Окрім того, навчали їх тонкощів психологічного світосприйняття людей, які не бачать. Наприклад, не варто проводити екскурсію, допоки пересуваєтесь від одного об’єкта до іншого, але варто називати кольори та вживати поняття “праворуч”, “ліворуч”, – пояснює вона.
У розробці Української спілки інвалідів перебуває макет львівської ратуші в бронзі – перший у Львові архітектурний об’єкт, доступний для незрячих. В такий спосіб, запевняє Оксана Потимко, хотілося б зробити доступними й багато інших фортифікаційних і сакральних споруд: і собор святого Юра, і Вірменську церкву, і Успенську церкву, і Латинський катедральний собор. А днями для незрячих дітей придбали 3-D принтер для того, щоб робити емотивні маски, щоби сліпонароджені діти могли на дотик відчути, як виглядає сумне обличчя, як усміхнене або розгніване, адже в багатьох із них відсутня міміка. В планах друкувати й інші об’єкти, які незрячі в реальному розмірі не можуть осягнути на дотик, наприклад, як виглядає стадіон.
Неефективна тактильна плитка
В епоху засилля інформаційних технологій нам важко уявити, що люди з особливими потребами можуть страждати через нестачу інформації. Проте їм таки бракує інформації про навколишнє середовище, адже якщо неможливо осягнути те, що оточує, зорово, то єдиний вихід зробити це на дотик або на слух. Але далеко не всюди люди із особливими потребами можуть на дотик чи на слух зорієнтуватись на вулиці, щоб не потрапити в аварію, чи у транспорті, щоб доїхати за потрібною адресою.
Нагадаємо, під час реконструкції проспекту Свободи там поклали тактильну плитку, яка дозволяє інвалідам по зору орієнтуватися, де проїжджа, а де пішохідна частина вулиці. Таку саму плитку поклали й на вулиці Зеленій. Та Оксана Потимко каже, що вона не відповідає встановленим стандартам, бо її потрібно було класти в два ряди, щоби ширина була не меншою за 70 сантиметрів і щоби незрячий не міг її просто переступити.
“Під час візиту до Нідерландів я помітила, що у них вздовж проїжджої частини облаштували для незрячих покриття шириною 70 сантиметрів із забетонованих камінців. Там вирішили, що це значно дешевше, аніж купувати тактильну плитку. Можна було б і в нашому місті використати їхній досвід”, – зауважує Оксана Потимко.
Як зазначає Ярослав Грибальський, координатор програми “Безбар’єрна Україна” Національної Асамблеї інвалідів України, у Львові віднедавна і справді практикують встановлення тактильної плитки як попередження про небезпеку перед виходом на проїжджу частину дороги. Але ще немає необхідного досвіду у встановленні такої плитки, як і виробника, який би виробляв її відповідно до державного стандарту. “Адже державний стандарт вимагає, щоби ширина тієї плитки була не меншою за 50 сантиметрів. Дніпровське підприємство, у якого раніше її закуповували, виготовляло плитку розміром 30 сантиметрів, а львівське підприємство взагалі того ж розміру, що й звичайна, – 30 сантиметрів. Тож будемо пропонувати, щоби надалі цю плитку клали в два ряди”, – пояснює він.
“Німий” транспорт
Відомо, що останніми роками в міському комунальному електротранспорті запрацювали внутрішні динаміки, які сповіщають про зупинки. А зовнішніх, передбачених для орієнтування незрячих, й досі на міському транспорті не встановили. “У 2011-ому ми встановили зовнішній динамік на один з тролейбусів маршруту №13, проте торік саме цей тролейбус поламався і перестав курсувати. До Великодня цього року у “Львівелектротрансі” обіцяли озвучити всі маршрути тролейбуса №13 зовнішніми динаміками. Вони це зробили, але самі водії не завжди вмикають те озвучення”, – розповідає Оксана Потимко.
Натомість, добираючись приватним міським транспортом, незрячий ризикує заблукати в місті. Приміром, Ігор Васильович, який проживає на вулиці Торф’яній, розповідає, що в міських маршрутках їздив чи не двічі у житті. “Користуюся маршрутними таксі, лише якщо подорожую між містами, стараюся обходитися потягами. По місту їжджу трамваями – і зупинки чути, і зупиняються вони у визначених місцях, не треба шукати їх по всій зупинці”, – каже він.
А Ярослав Грибальський, вважає, що проблема доступності транспорту комплексна. Маршрутні таксі, як і електротранспорт, повинні зупинятися у визначених місцях, а на зупинках мають бути встановлені відповідні знаки. “Бо яка ж користь від тих зовнішніх динаміків, якщо водій зупинився у неналежному місці. Навіть якщо незрячий почує, то не добіжить”, – зауважує він.
Як розповів “Пошті” Михайло Петрів, фахівець Ресурсного центру освітніх інформаційних технологій для осіб із особливими потребами НУ “Львівська політехніка”, щоби незрячі громадяни могли краще орієнтуватися в просторі, для них розробили спеціальні GPS-маячки, якими можуть маркуватися транспортні засоби, аптеки, магазини. Незрячий може звернутися до свого поводиря, щоби той на смартфоні натиснув на з’єднання з певним пунктом, куди планує добратися незрячий, і тоді маячок вмикає сигнал точного орієнтування.
Львів усе-таки дружній до незрячих
Попри те, що доступність львівських об’єктів для людей із особливими потребами не на найвищому рівні, самі незрячі, які побували у інших містах України, воліють залишатися тут, бо вважають Львів найкомфортнішим містом для незрячих в Україні, а львів’ян – найбільш чуйними і ввічливими.
“Якби я не мала можливості порівняти, то, може, й нарікала б, що у Львові не допомагають незрячим, але я побувала у 120 містах України і в багатьох виявила у ставленні до себе не те що зневагу, а відверте хамство. Подекуди незрячих за людей не вважають. Наприклад, у деяких великих містах України я зверталася до рецепції готелю особисто, а вони відповідали моєму поводиреві. Такого відношення до незрячих, як у Львові, немає ні в Києві, ні в Харкові, ні в Одесі”, – підсумовує Оксана Потимко.
“Я втратила зір у вісім років (була черепно-мозкова травма). Відтоді не можу покладатися лише на себе, дякувати Богу, що навколо завжди охочі допомогти: підказати дорогу, допомогти зайти до транспорту, вибрати у магазині одяг чи продукти. За тридцять років мені жодного разу не видали неправильно решту в магазині і не продали протермінованих продуктів”, – тішиться львів’янка Андріана Сергіївна. А Ігор Васильович радіє з того, що проблема доступності міста для незрячих завжди на часі: “Постійні культурні ініціативи і справді додають впевненості, що в культурній столиці України нас не залишають на узбіччі цивілізації: друкують книги, розробляють макети, проводять екскурсії. Я цим цікавлюся менше, а для розвитку незрячих дітей це дуже важливо”.
Богдана Брилинська, працівник управління культури Львівської міськради:
– Ми завжди підтримуємо будь-які проекти, спрямовані на інтеграцію людей із особливими потребами в культурне життя Львова. Ми підтримували дейзі-бібліотеку, проект “Відкриваючи життя”. Доступність для громадян з особливими потребами є нашою першочерговою метою. Якщо ремонтуємо якісь культурні об’єкти Львова, то дбаємо про те, щоб вони були відповідно обладнані. З останніх наших проектів – постановка вистави “Король Лір”, до якої ми залучали людей, переважно виключених з культурного процесу. А зараз працюємо над створенням макета ратуші для незрячих. Займаємося розробкою концепції доступних бібліотек у місті. Незважаючи на те, що серед українських міст Львів чи не найперший за рівнем доступності, все ж таки до розвитку доступності у європейських містах нам ще далеко. Але цей наш недолік є й основним стимулом. Попри те, можемо назвати Львів передовим містом за рівнем доступності в Україні. Зараз, варто зазначити, реалізовується стратегія культури Львова до 2020 року і один із її основних напрямків – інклюзивність культурного простору.
