Кажуть, що Бог дає людям стільки випробувань, скільки вони можуть витримати. На жаль, війна не церемониться у цьому питанні і посилає людям такі надзвичайні випробування, які не всім здолати під силу. Та війну це не обходить. Головне, що вона сповна задовольняє свою смертельну жагу.
Незрячий музикант з Маріуполя Богдан Коваль кинув виклик війні, зумівши вирватись з її смертельних тенетів, разом з дружиною Людмилою та спанієлем Джоном, пройшовши підвали, голод, холод, психологічне знущання, пройшовши фільтрацію, подолавши сотні кілометрів через окуповані міста, проїхавши «Дорогою життя» від Василівки до Запоріжжя і, нарешті, знайшов прихисток у Вінниці. А головне – не зламався, не упав духом і знайшов в собі сили жити далі.
Сьогодні Богдан Коваль на шпальтах нашої газети розповість свою надзвичайну історію.
– Богдане, як Ви сприйняли звісту про війну і чим пригадується той страшний день?
– Війна нас застала вдома. В перші часи не було усвідомлення її масштабу. Чомусь подумали, що виникла така ситуація, як у 2014 році і все обійдеться обстрілом нашого Маріуполя. Дружина навіть того дня пішла на роботу. Вона працювала бухгалтером. А я залишився вдома і тут телефон буквально почав розриватись. Посипались дзвінки від дітей, друзів і знайомих. Вони дуже хвилювались за нас і просили як найшвидше залишити місто. Також подзвонила голова територіальної первинної організації УТОС Олена Кочетова і запропонувала місця в евакуаційному потязі. Невдовзі повернулась дружина, так і не потрапивши на роботу. В місті почалась паніка, але ми вирішили не полишати рідний Маріуполь, адже поруч з нами мешкав син з сім’єю, та й квартиру не хотілося кидати. В той момент ми навіть не могли уявити, що нас чекало надалі.
– Коли Ви зрозуміли, що це не просто обстріл міста, а повномасштабна агресія Росії, Ваші подальші дії?
– Події почали стрімко розвиватись. Почастішали вибухи. Ми зрозуміли, що у квартирі залишатись небезпечно, бо у будинок навпроти влучила ракета і в нашій квартирі повибивало вікна та двері. Вибуховою хвилею дружину відкинуло від вікна, а мене на дивані підкинуло на півметра. В кінці лютого ми разом з сусідами спустились у підвал нашого будинку. Хоча підвал не був пристосований для укриття і над нашими головами проходили комунікації, все ж ми себе почували у відносній безпеці. Кожний із собою у підвал приніс: хто килим, хто матрац, хто ковдру, також принесли пінопласт. Облаштували спальні місця. А на вулиці біля будинку поставили мангал і буржуйку на яких готували їжу. В перші дні березня відразу пропали світло і вода. Стало дуже холодно і страшно. З нами у підвалі знаходились діти, жінки, старі люди і тварини. Ми також взяли у підвал нашого улюбленого собаку, який постійно тремтів від вибухів. Але ситуація стала найскладнішою, коли почали закінчуватись запаси їжі та води. Останні залишки води ми зливали з бойлерів у наших квартирах. Щоб хоч якось помитись чи підтримувати якусь гігієну – взагалі не було ніякої можливості.
– Як у тих екстремальних умовах Ви здобували їжу? Можливо хтось допомагав?
– Бувало по різному. Добрі люди ділилися харчами, хтось приносив макарони, хтось консерви. Обставини нас змушували радіти будь-якій їжі. Її навіть здобували у напівзруйнованих магазинах. Щоб вижити, люди розбирали воду і всі уцілілі продукти та розносили їх нужденним та хворим. Люди постійно ризикували своїм життям у пошуках їжі та будь-яких медикаментів.
– Коли у місто зайшли окупанти, як вони з вами поводились?
– Першими до нас зайшли кадировці. Вони заглянули у підвал і, що цікаво, привіталися з нами українською мовою: «добрий день». Запитали нас чому ми не евакуювалися. І, мовляв, ми самі винні у цій війні, розвели тут фашизм і нацизм, від якого нас прийшли рятувати. У відповідь на це наші сміливі жінки розсміялися і сказали, що ніякого фашизму у нас не було і жилися нам добре, поки до нас не прийшли окупанти. Зпершу кадировці вдавали з себе дружелюбних: приносили нам хліб і воду, пригощали цигарками. А потім сідали на БТР і обстрілювали наш будинок, в якому ми знаходились. Слава Богу, при мені ніхто не був убитий. Але був випадок з одним нашим хлопцем. Він не витримав нахабної поведінки кадировських бандитів і висловив їм своє обурення, що це його місто і нехай вони, тварюки, з нього геть забираються. Кадировці його сильно побили і, мабуть, вбили б, якби на допомогу не прийшли наші жінки з матір’ю хлопця. Після кадировців до нас завітали ДНРовці. Серед яких були вчителі і підприємці. Вони розповідали нам, що зовсім не хотіли йти воювати. Їх забирали з роботи, навіть не давали попрощатись з родиною. Треба відзначити, що одягнуті вони були ще у совдепівську форму і виглядали жалюгідно, порівняно з кадировцями, які були у сучасній формі при повній амуніції.
– Опишіть свої враження про виживання міста у ті страшні березневі дні?
– Впродовж березня Маріуполь здригався від невпинних і нищівних ударів ракет та бомб. На наших очах сучасне, красиве місто перетворювалось у суцільну руїну. Вулицями страшно було пересуватись: навколо чулись крики про допомогу, стогін помираючих людей. І всюди по місту багато трупів, яких не було змоги поховати. Люди помирали не лише від ракетних ударів, а від снайперських обстрілів. Жах, який нас оточував, неможливо описати словами. Я його не бачив, але боляче відчував. Дружина мені казала, що дуже заздрить мені, що я незрячий і цього не бачу.
– Як Вам вдалося вибратись з окупованого міста?
– Допомогла нам виїхати з міста родичка дружини. На початку квітня виїжджати одразу на підконтрольну територію України ми вже не могли. Тому, що потрібно було їхати через район, де точились гарячі бої Азовців з окупантами. І ми були змушені поїхати у бік, так званої, «ДНР». Десять днів ми перебували у Тельново. Там ми проходили фільтрацію, щоб поїхати далі. Фільтрація відбувалася довго. Люди стояли у черзі по декілька днів, щоб їх перевірили і дозволили їхати далі. Ми з дружиною фільтрацію пройшли відносно швидко, у черзі простояли цілий день. Мене, як людину з інвалідністю першої групи, майже не чіпали. Перевірили посвідчення і запитали, чи не служив я в армії. А інших чоловіків перевіряли особливо ретельно: обшукували, змушували роздягатись, шукали патріотичні татуювання, з’ясовували чи вони не служили в АТО. І, якщо вони виявляли патріота України, то одразу забирали і утримували як в’язнів.
– Куди далі вела дорога?
– Далі було прийнято рішення їхати до Бердянська, щоб звідти добиратись до Запоріжжя. До Бердянська достатись було неважко, особливо, якщо маєш великі гроші. По відпрацьованому шляху курсували перевізники і непогано заробляли на таких, як ми. На початку ми доїхали Мангуша, а потім до Бердянська. Біля нього стояв Червоний хрест і ми сподівались, що за його допомоги ми виїдемо до Запоріжжя. Та коли ми приїхали, Червоний хрест вже відправляв людей в іншому напрямку: через Росію до Європи. І нам довелось зупинитись у Бердянську. Нас прихистили разом з іншими біженцями у школі. Ми жили у спортзалі, спали на матах. Нам допомагали вчителі-волонтери, які працювали у цій же школі. За три тижні, які ми провели у Бердянську, ми чотири рази намагались виїхати в напрямку Запоріжжя. Але всі чотири рази на посту з міста нас повертали, вигадуючи різні причини, щоб не випускати біженців із міста. Та в четвертий раз нам пощастило. Мене разом з дружиною і собакою, а також ще однією парою з Маріуполя, з якою ми познайомились перебуваючи у школі, взяв у свою автівку один чоловік. Ми зустріли по дорозі ще одну машину з вчителями, які нам допомагали, вони також намагались виїхати із Бердянська. Щоб оминути пост, який не випускав нас із міста нам треба було знайти іншу дорогу. І тут на допомогу прийшли місцеві бабуся з дідусем. Дід все життя працював головою колгоспу і добре знає всі місцеві дороги. Він нам запропонував, якщо ми не боїмося, він нас через села по бездоріжжю вивезе на дорогу Маріуполь-Запоріжжя. І ми, звичайно, погодились, адже шляху назад не могло і бути. Отож, таким невеличким кортежем (дід з бабою на своєму Форді попереду) ми поїхали. Слава Богу, нам вдалося добратися, що правда долаючи безліч постів (я нарахував їх шістнадцять, а потім збився з рахунку) до Токмака, а потім й до Василівки. Там ми стали в колону десь біля тисячі машин. Люди чекали виїзду по декілька днів. Ночували прямо у машинах. Харчувались їжею, яку приносили місцеві: пригощали ранніми огірками та редискою. Та нам не довелося довго стояти, ми переночували одну ніч і зранку виїхали на так звану «Дорогу життя», що вела до Запоріжжя. Ця дорога ускладнювалась не лише обстрілами, а й своїм розмитим ґрунтовим покриттям. Слава Богу, у той час, коли ми їхали, а це була перша половина травня, дорога трохи підсохла. Нарешті, ми побачили наш рідний український пост. Зі сльозами на очах жінки обіймали наших вояків.
– Як Вас прийняли у Запоріжжі? І які плани були надалі?
– У Запоріжжі нас поселили у центрі для біженців. Нагодували, дали теплі речі і засоби гігієни. Ми відпочили і сіли в евакуаційний автобус, що віз людей через Київ до Польщі. Порівняно з попередніми «пригодами», ми відносно спокійно дістались Києва, де на нас чекала донька. Ми побули в неї кілька днів, зареєструвались як внутрішньо переміщені особи і вирішили поїхати на якийсь час до Вінниччини, де проживає матір дружини. Побувши в селі у тещі, ми хотіли повертатись до Києва, але почули, що у Вінниці відкривається хаб для допомоги маріупольцям і вирішили зупинитись у цьому місті. Собаку залишили в селі. Він бідолага такий наляканий, що коли чує грім або якісь гучні звуки, ховається куди подалі.
– Як Ви влаштувались у Вінниці? Хто допомагає?
– Дякуючи директору Вінницького УВП УТОС Костянтину Федоровичу Ільницькому, нам надали кімнату у гуртожитку і взяли на роботу на підприємство. Дружині запропонували роботу бухгалтера, а мені надали можливість займатись художньою самодіяльністю у клубі підприємства. Вінничани дуже допомагають нам і забезпечують нас всім необхідним. Також, хочу висловити подяку Олександру Романовичу Вінковському, директору Київського УВП №2 УТОС, за надану допомогу у вигляді комп’ютера.
– Після стресу, який Ви з дружиною пережили в окупації, чи не потрібна вам психологічна допомога?
– Мабуть потрібна, але ми не звертались до психолога. Намагаємось самі подолати свої страхи та болі. В цьому нам допомагає, звичайно, безпечна обстановка та творча робота. Наша художня самодіяльність бере участь у різних заходах у Вінниці.
– Ваші діти у безпеці?
– Я вже казав, що наш син з сім’єю жив з нами в Маріуполі. Йому, на щастя, вдалося виїхати трохи раніше за нас, але йому не вдалось потрапити в Україну і він поїхав поки що до Грузії. А донька мешкає у Києві. Слава Богу, всі живі і здорові.
– У Вас є мрія?
– У мене є велика мрія – аби закінчилась війна і я зміг би повернутися до свого рідного українського Маріуполя. У цьому місці я прожив сорок два роки. Воно подарувало мені найщасливіші миті життя: кохання, народження дітей, можливість займатись своєю улюбленою справою, розвивати свій творчий потенціал. Пісні, що були написані мною у Маріуполі, радували моїх шанувальників по всій Україні. Маріуполь – в моєму серці назавжди.
Нещодавно незрячий музикант-пісняр представив свою нову пісню про Маріуполь. Вона облетіла вже соцмережі і не залишила байдужим жодного слухача.
Від редакції «Заклик» ми бажаємо Богдану Ковалю і його сім’ї ніколи більше не переживати таких страшних моментів, мирного неба і здійснення найзаповітніших мрій.
Підготувала Наталка Щербань, «Промінь»
