Українське товариство сліпих понесло непоправну втрату – на вісімдесят четвертому році пішов з життя Едуард Львович Брославський. Його ім’я та плоди його праці назавжди залишаться в памяті Товариства.
Едуард Брославський народився 21 листопада 1935 року в Красноармійську Донецької області в сім’ї службовця. У 1944 році трапилося нещастя з Едуардом, він підірвався на залишеній після фронту міні. У результаті того нещасного випадку він втратив руку, значну частину зору і став інвалідом.
Звичайно, що з таким незначним залишком зору Едуард Брославський навчатися у загальній школі не міг. Спочатку вчився в Дніпропетровській восьмирічній школі для дітей з вадами зору, а у 1956 році продовжив навчання у Виховській середній школі Орловської області. Вчився він добре, легко засвоював навчальний матеріал, встигав брати активну участь у культмасовій роботі, впродовж усього навчального періоду користувався повагою як у школярів, так і вчителів. Він помітно відрізнявся з-поміж своїх ровесників неординарним характером, уже тоді був яскравою особистістю, на все мав власну думку, умів приймати самостійні, добре виважені рішення.
Педагоги, знаючи здібності цього учня, були впевнені у тому, що Едик Брославський не заблукає у світі, а займе свою нішу у суспільному житті. Так воно з часом і сталося. Здобувши середню освіту, та маючи прекрасні знання, він вступив до Донецького педагогічного інституту на історико-філософський факультет. В інституті, як і в школі, Едуард вчився добре, вузівський матеріал засвоював легко і хоча мав невеличкий залишок зору, проте завжди встигав підготуватися до сесії і навіть допомогти у навчанні фізично здоровим однокурсникам, які нерідко зверталися до нього по допомогу.
Донецький інститут Едуард Львович закінчив у 1961 році і почав працювати в Маріуполі вчителем середньої школи, де став завучем, а трохи пізніше і директором цієї школи. Свою роботу він любив і вона йому давалася не важко, але на перешкоді ставала вада зору і коли відчув, що зір почав катастрофічно падати, вирішив розпрощатися зі школою. Зважитися на той крок було не легко, бо вважав, що педагогіка – його покликання.
У зв’язку зі значним погіршенням зору Едуард Брославський з 1967 року перейшов працювати заступником директора Маріупольського УВП УТОС з соціальних питань. Результати його плідної праці невдовзі стали очевидними не тільки для маріупольців – їх помітило керівництво Центрального правління.
Враховуючи прекрасні ділові якості Едуарда Брославського, Президія Центрального правління УТОС у 1974 році призначила його директором цього підприємства.
Та це призначення було не останнім для Едуарда Львовича. У 1983 році рішенням Президії ЦП УТОС його перевели директором Сімферопольського УВП, а з 1989 року, після утворення на базі цього підприємства об’єднання, він став генеральним директором Сімферопольського учбово-виробничого об’єднання УТОС.
Чимало зусиль довелося докласти директорові‚ аби територія разом зі спорудами колишньої автотракторної ремонтної станції перетворилася на чисте і компактне‚ пристосоване для незрячих‚ підприємство. Та тільки завершив він реконструкцію виробничих приміщень і налагодив виробництво нових виробів, як почали виникати нові, значно важчі і складніші проблеми. Насувалася глибока економічна криза, що завдавала нищівного удару по всіх галузях народного господарства.
Розрив ділових зв’язків, нестача і подорожчання сировини, інфляція – ці жорстокі реалії вдарили по Сімферопольському об’єднанню, як і по багатьох інших підприємствах. Традиційна продукція (верстатні запобіжники) вимагала великих витрат дефіцитних кольорових металів‚ а їх постачальники тепер опинилися за межами країни.
Перша половина 1992 року наближала підприємство до майже катастрофічної ситуації. Сімферопольців на той час, до певної міри, рятував лише примітивний пластмасовий ковпачок для пляшечок під парфуми, хоч він був лише попутною продукцією, а провідною – вироби електротехнічного призначення.
Вивчивши і проаналізувавши ситуацію, інженерна служба, економісти, фінансисти об’єднання зробили висновок: щоб уникнути банкрутства і мати необхідні прибутки, треба відмовитися від високовартісних виробів‚ передусім – запобіжників, а розетки випускати в комплекті з вилкою 10-тиамперною відкритої установки, поліпшивши експлуатаційні й естетичні якості виробів.
Фахівці головного підприємства Сімферопольського УВО під керівництвом свого директора розробили розгорнуту програму подальшого розвитку підприємства й успішно її захистили на загальних зборах трудового колективу. Вона мала як наукове, так і моральне обґрунтування й орієнтувала виробничників на майбутнє.
Освоєння виробництва поліетиленової плівки дало підприємству можливість надійно закріпити свої позиції на споживчому ринку. Плівку випускали різної товщини – за побажанням покупця. Великим попитом вона стала користуватися у тих, хто займається тепличним господарством. Клієнта влаштовувала не лише помірна ціна, але й відмінна якість.
Звичайно, Едуард Львович не відмовився і від інших виробів. Хоч не усі вони давали підприємству великий прибуток, зате інваліди мали надійну, добру роботу, що давало можливість не тільки успішно виконувати договірні зобов’язання, але й створювати надійний захист інвалідів від соціальних негараздів та більш ефективно здійснювати соціально-трудову реабілітацію незрячих, що є головною статутною вимогою Товариства.
Керований Едуардом Брославським колектив постійно справлявся з виконанням договірних зобов’язань. Продукція, яку випускало це підприємство, була сертифікована і випускалася тільки високої якості та сучасного дизайну. Розуміючи, наскільки важливо йти в ногу з часом, він надавав великого значення впровадженню нових форм та методів роботи, нової техніки й технології.
На цьому підприємстві було забезпечено стабільне зростання прибутку, що давало можливість розширювати виробництво та вирішувати соціальні проблеми життя колективу.
Цей керівник, крім виробничих, приділяв значної уваги й питанням соціально-культурного побуту інвалідів. Під його керівництвом для виробничників побудували шістдесятиквартирний житловий будинок. Житло будували і на пайових умовах. У такий спосіб виробничники отримали п’ятнадцять квартир.
Предметом особливої турботи Едуарда Львовича був розвиток художньої самодіяльності. На його підприємстві найкращі, найталановитіші аматори півострова, багаторазові лауреати фестивалю “Кримська осінь”. Високу майстерність виконання творів кількома мовами народів, які тут проживають не одноразово мали можливість почути делегати з’їздів УТОС, учасники багатьох урочистих подій, науково-практичних конференцій та інших заходів, що часто проводилися на базі відомчого санаторію імені Йосипа Наговіцина.
Окрім обов’язків керівника, Едуард Львович мав чималі й громадські навантаження. Він був членом Центрального правління та членом Президії ЦП УТОС, членом правління УТОС Автономної Республіки Крим. І скрізь він встигав, ні на хвилину не забуваючи про виробництво не тільки головного підприємства, а й підприємств, що входили до Сімферопольського об’єднання, адже там також було чимало проблем, які чекали втручання генерального директора.
Заслуги Едуарда Брославського перед колективом і Товариством чималі. А наведені приклади – то далеко не все‚ чого вдалося досягти колективу під керівництвом цієї невтомної і працелюбної людини. Тож звання “Заслужений працівник промисловості України”‚ “Заслужений член УТОС” Едуард Львович отримав цілком заслужено. Не зупиняючись на досягнутому‚ він продовжував спрямовувати свої зусилля на розширенні асортименту продукції‚ вишукуванні нових виробів‚ ринків збуту‚ оскільки знав‚ що ринкові відносини не люблять керівників спокійної вдачі.
У 2002 році Едуарда Брославського визнано кращим роботодавцем року по Автономній Республіці Крим, за що нагороджено Почесною грамотою Уряду АРК та грошовою премією.
В зв’язку з окупацією Криму Єдуард Брославський був змушений покинути рідне підприємство і переїхати на територію підконтрольну Україні, до кінця свого життя залишаючись вірним Товариству і Україні. Світла пам’ять цій Людині з великої букви.
