Дитячий щомісячний журнал «Школяр»
Хоча журналу «Школяр» вже понад 80 років, а він все такий же юний і актуальний для дітей. На випусках журналу «Школяр» виховувалося багато поколінь, проте цей стильний підліток XXI століття, завсідник клубу “Тинейджер”, завжди у вирі сучасних молодіжних течій і в курсі останніх подій. Він намагається бути у хорошій спортивній формі, у юному здоровому тілі (“Спортивна орбіта”, “Тільки для хлопців”), в модному вбранні, часом навіть ексклюзивному (“Новинки від кутюр”, “Світ моди”), з гарним обличчям (“Тільки для дівчат”). Часом відвідує “Літкафе”, де за філіжанкою ароматної кави спілкується з цікавими й успішними особистостями (“Зоряне рандеву”, “Феномен”). Добре розуміється на марках сучасних авто і колись мріє мати власне (“За тонованим склом”), читає про захопливі закордонні подорожі (“Забугор”), в соцмережах обговорює з друзями всілякі проблеми і шукає їх вирішення (“Швидка психологічна допомога”, “Усе в твоїх руках” та “Інтимна розмова”), а в майбутньому хоче мати престижну професію і достатньо заробляти (“Секрети актуальних професій” і “Знай наших!”). А взагалі, цей кмітливий (“Агов, кмітливі!”) і прикольний (“Приколи, як ніколи”) підліток може годинами теревенити про “Все про все” по телефону.
А все ж таки, як цей сучасний для кожного покоління “Школяр” жив довгих 80 років?
За роки існування журналу «Школяр» (колишній «Юний піонер») було випущено понад 600 номерів. До цього часу він залишається єдиним дитячим брайлівським виданням в Україні, яке робить значний внесок у виховання незрячих учнів, підготовку їх до самостійного життя. В ньому регулярно публікувалися матеріали з професійної орієнтації, реабілітації, просторового орієнтування, формування навичок самообслуговування та домоведення, розповіді про будні наших шкіл та багато цікавої і корисної інформації, щоб завжди бути в курсі нових тенденцій, молодіжних течій та останніх подій. На жаль, далеко не кожен постійний читач «Школяра» знає, як виник їхній улюблений часопис.
Ось що відомо нам із залишених спогадів колишнього заступника головного редактора за Брайлем Об’єднаної редакції періодичних видань УТОСу «Заклик» Веніаміна Васильовича Карагодіна, який очолював «Школяр» з 1969 по 1982 рік і якого, на жаль, серед нас уже немає.
“У тридцяті роки минулого століття почали надходити звернення працівників шкіл-інтернатів для сліпих, батьків незрячих дітей до Секретаріату ЦК ЛКСМУ (Ленінська комуністична спілка молоді України), Центрального бюро дитячих комуністичних організацій та Народного комісаріату освіти УРСР з проханнями створити дитячий часопис рельєфно-крапковим шрифтом. На засіданні Секретаріату ЦК ЛКСМУ було прийнято рішення про видання такого журналу, який побачив світ у 1934 р. тиражем 100 примірників. До речі, це був перший дитячий брайлівський часопис в Радянському Союзі (хоча деякі архівісти, зокрема М. Бірючков, помилково називали «першою ластівкою» з-поміж таких видань журнал «Советский школьник», що був створений у 1938 р.).
“Юний піонер” друкувався спочатку в Харкові, тодішній столиці України. Згодом редакція журналу переїхала до Києва. Часопис виходив до червня 1941 р. – початку Великої Вітчизняної війни.
Після вимушеної тривалої перерви знову-таки до редакції утосівського журналу «Праця сліпих» надходило чимало листів від юних читачів з проханням щодо відновлення дитячого видання. В середині 50-х років це питання порушувалось перед ЦК ЛКСМУ відповідальним редактором «Праці сліпих» І.І. Кокеєм та незрячими студентами, які проходили в редакції журналістську практику. Вже навіть склали кошторис, але необхідних коштів не знайшлося ні в комсомольських організаціях, ні в ЦП УТОСу. І тільки в 1968 р. відповідно до постанови Секретаріату ЦК КП України президія ЦП УТОСу ухвалила рішення про видання із січня 1969 р. журналу «Школяр» для сліпих дітей. На підставі листа Всесоюзної книжкової палати «Школяр» здобув статус правонаступника «Юного піонера».
В 1969 р. журнал мав обсяг до 55-ти брайлівських сторінок, і виходив щомісячно. А вже в січні 1982 р. було встановлено новий обсяг – 200 брайлівських сторінок. Відповідно зростала і кількість передплатників часопису в основному за рахунок дітей середнього і старшого шкільного віку. Також його почали передплачувати чимало дорослих незрячих – для читання матеріалів дітям та онукам, адже дитячої літератури українською мовою за Брайлем тоді практично не було.
Школи-інтернати передусім використовували “Школяр” як посібник для класної та позакласної роботи. Він, зокрема, вміщував матеріали на допомогу членам гуртків «Умілі руки». Їхні вироби неодноразово демонструвались на виставках незрячих майстрів, які організовувала редакція.
З 1975 р. з метою розвитку образотворчого мистецтва незрячих дітей журнал запровадив рельєфно-художнє ілюстрування. Власне, на обкладинці рельєфне зображення герба УРСР з’явилося ще наприкінці 30-х років. На Всесоюзному конкурсі на краще художнє оформлення і поліграфічне виконання журналів випуску 1980 – 1981 років, на якому було представлено 162 видання, рішенням Колегії Державного Комітету СРСР у справах видавництв, поліграфії та книжкової торгівлі, Секретаріату правління Спілки журналістів СРСР, Президії Центрального правління науково-технічного товариства поліграфії поряд з такими виданнями, як «Знамя», «Октябрь», «Смена», «Піонер», «Юний натураліст», «Колобок» та інші, «Школяр» був відзначений Дипломом III ступеня.
Починаючи з 1996 р., у зв’язку зі складним становищем, в якому перебувала Об’єднана редакція, почалося штучне скорочення тиражів та обсягу «Школяра», − задля економії паперу й поліграфічних витрат. Та все ж у кожному номері редакція намагалася вміщувати якомога більше матеріалів для позакласного читання, з проблем реабілітації учнів, були поповнені ілюстративні матеріали з використанням старих матриць”.
На початку 1980-х років В.В. Карагодіна було усунено від керівництва “Школярем”, а сам журнал оголошено додатком до “Заклику”. Його очолила Валентина Володимирівна Домбровська, досвідчена журналістка, що починала працювати під керівництвом Веніаміна Васильовича. Тому часопис продовжував започатковані традиції, підтримував тісні зв’язки зі спеціальними школами, але ні видання альбомів-посібників рельєфних малюнків, ні виставок дитячих виробів, які проводилися раніше, уже не було. До роботи в журналі залучалися молоді здібні журналісти з інших часописів. Працівники часто бували у відрядженнях, звідки поверталися з цікавими матеріалами.
Згодом, по смерті В. Домбровської, “Школярем” відали Галина Федорівна Олійникова, Ірина Михайлівна Гурова. Якийсь час його працював відповідальний секретар редакції Борис Олександрович Козлов. Це, можна сказати, період занепаду часопису, який переважно складався з передрукованих матеріалів, хоча Гурова намагалася повернути його до колишнього стану.
А з 1997 року і по 2004 рік “Школяр” взяла у свої руки Наталія Анатоліївна Рогозна (Щербань), молода дівчина, яка мала педагогічну, а не журналістську освіту. Це був період виживання утосівської преси, який, до речі, триває і досі. Тоді журнал виходив раз на два місяці. Часопис ніби посвіжішав. У ньому регулярно з’являлися матеріали про життя спецшкіл-інтернатів, були започатковані нові рубрики.
Із жовтня 2004 року редактором відділу журналу “Школяр” став Володимир Хижняк. «Школяр» був як завжди актуальним інформаційним джерелом для незрячих дітей, але , на жаль, з 2013 року через недостатнє фінансування друк журналу шрифтом Брайля тимчасово припинився. Центральне Правління Українського товариства сліпих та Об’єднана редакція «Заклик» докладає всіх зусиль, аби «Школяр» знову почав друкуватися для своїх читачів.
