Шановні читачі, перед вами не гумореска, а реальна історія, яка трапилася з однією з наших передплатниць цього року.
Пані Ірина мешкає у селищі, і, гріх сказати, що у глухому — на Київщині, до столиці їхати зовсім не довго. Вона оформила підписку на «Промінь». Газету вона мала отримувати у місцевому відділенні «Укрпошти». Нагадуємо, «Промінь» виходить останнього понеділка щомісяця. Минув січень — але співробітники пошти відповіли, що газети ще не було. Пані Ірина продовжувала очікувати. Зрештою поштове відділення працює навіть не повний тиждень, а через день, тож могло бути й так, що газету просто не встигли отримати, подумала вона і продовжила очікувати. Наступного тижня Ірина знову завітала на пошту і почула таку саму відповідь: немає вашої газети. Минуло ще кілька сонячних лютневих днів, але й наступного робочого дня співробітники місцевої пошти запевнили Ірину, що періодичне видання так і не отримували. Передплатниця зв’язалася зі співробітниками редакції із закономірним питанням: а де ж передплачена нею газета? Де січневий випуск, і чому його немає навіть у середині лютого? У редакції усе перевірили, повідомили, що газету було надіслано вчасно. Вже тоді й пані Ірина, і ми дійшли висновку, що сталася якась технічна помилка, й аби читачка усе ж отримала улюблене видання, відправили на її адресу ще один примірник газети вже рекомендованим листом, просування якого по нелегких шляхах Укрпошти можна відстежувати через Інтернет.
Через кілька днів редакція повідомила пані Ірині, що лист доставлено до відділення. Знов Ірина вирушає на пошту і… чує таку ж відповідь! «Листа немає!» — кажуть їй. Добре, що є мобільні телефони. Ірина знову зателефонувала до редакції, де їй підтвердили, що лист точно потрапив до відділення, і відповідне повідомлення отримане.
І тут вже у пані Ірини, привабливої, доброзичливої жінки, нерви не витримали. Вона звернулася до поштарів свого селища вже більш рішуче. За її власними словами, вона «стукала руками та ногами». І це допомогло. Поштар вирушив у надра власного відділення шукати лист. І повернувся, несучи не лише лист, але й той самий перший примірник газети, який було надіслано вчасно, ще наприкінці січня!
— Ну от, а ви сердилися, усе знайшлося. І лист ваш є, і газета.
— То чого ж ви не віддавали мені її раніше?
Поштар стенув плечима:
— Ну бачте, помилка сталася. Газета ваша потрапила чомусь до нашого складу, де ми вже макулатуру збираємо!
Коментарі зайві. І можна було б просто покепкувати із неналежного ставлення конкретних співробітників конкретного відділення Укрпошти до своїх обов’язків, якби це був поодинокий випадок. Але, на превеликий жаль, до редакції аналогічні скарги приходять і з інших регіонів від багатьох передплатників. Ми не можемо зрозуміти: чим заслужило наше видання таку немилість поважної «Укрпошти», послуги якої з доставки «Променя» й так коштують більше, ніж сама газета.
І своєрідним завершальним акордом для цього фейлетону стало наступне: коли напередодні автор поцікавився у пані Ірини, чи не проти вона, аби цю історію було описано, то дізнався, що, хоча на дворі квітень, але ті узяті з боєм два примірники січневого випуску поки що є єдиними. Лютневий та березневий до неї ще не дійшли. Чим і по чому слід стукати, аби ситуація змінилася?
Євгеній Познанський, «Промінь»
