Скільки прекрасних куточків є на нашій землі, де гармонійно поєднуються краса матеріальна, доступна оку і духовна благодать! Чимало з них знає увесь світ, наприклад Святині Києва. Та є і відомі менше, однак також надзвичайно цікаві, зустріч із якими є радістю для кожного, хто вміє цінувати прекрасне. Тому, група працівників редакції періодичних видань УТОС «Заклик» вирішила завершити веселий період Святок прощею Святими місцями Черкащини, яка відбулася саме на Водохреща -19 січня.
Про ніч Водохреща не написано такої чарівної повісті, як про ніч перед Різдвом, але народний фольклор також наділяє її надзвичайними властивостями. І тому хоча і не надто щедра цьогорічна зима на сніг, мороз та інші свої традиційні окраси, але серце немов відчуває дотик давнього, напівдитячого переказу. Особливо, коли під зимовим небом вирушаєш цієї ночі у путь. А що за переказ? А ось який.
КРЕЩЕНСКАЯ ЛЕГЕНДА
Вот и высыпали звёзды – поискриться,
В эту ночь неполной стала темнота..
– Каждый должен в этот вечер помолиться,
Чтоб сбылась его заветная мечта.
Учат предки нас: “Встать в полночь не ленитесь.
В ночь крещенскую едва ль не раз за год
Твердь небесная открыта, так молитесь же!
И молитва точно к Господу дойдёт.
Только выбрать нужно главное желанье
И молиться, чтоб исполнилось оно.
Если молишся без всяких колебаний,
Что попросишь – будет всё тебе дано».
Верю я: всегда услышит нас Спаситель,
Не бывает небо твёрдым, точно лёд,
И у каждого есть Ангел свой Хранитель,
Он всегда повсюду с нами круглый год.
Но молюсь. И взгляд свой снова окунаю
В волны неба, в прорубь зимней темноты
Где там правда, где легенда – я не знаю,
Только верю: слышишь, Господи, нас ты.
Євгеній Познанський.
Вирушаємо автобусом о другій ночі . На нас чекають Святині Черкащини – краю Богдана Хмельницького та Тараса Шевченка. Дякуючи Богу, подорож пройшла без небажаних пригод і на світанку наш автобус зупинився біля воріт Мотронинського Свято-Троїцького жіночого монастиря. Це дуже давній монастир, заснований ще у часи Київської Русі, він був розташований майже на кордоні тогочасної держави, біля дикого поля, де постійно кочували дикі племена, хижо поглядаючи на слов’янську північ, як об’єкт постійних набігів, пограбувань та полону бранців. Із цими далекими подіями пов’язана і легенда заснування монастиря, за якою колись на цьому місці стояла міцна фортеця, яку боронив улюбленець князя Ярослава Мудрого – воєвода Мирослав. У похід на печенігів князь узяв його із собою, а охороною фортеці залишилася керувати відважна дружина воєводи Мотрона, яка дуже любила чоловіка і завжди поділяла всі його труднощі долі. Ярослав переміг печенігів і повертався із перемогою. Але князю закортіло перевірити: наскільки пильно охороняють фортецю залишені вояки. Для цього було інценовано несподівану атаку на укріплення, яку очолив сам господар Мирослав. На нещастя охоронці фортеці не лише були пильними, але й негайно застосували зброю проти невідомих нападників, які насправді були їх товаришами. При цьому непорозумінні загинув і сам воєвода Мирослав. Вражена трагедією Мотрона, яка не могла пробачити собі загибелі чоловіка, прийняла чернечий постриг і створила на місці воєводського терему жіночий монастир. Так каже легенда. Нелегка доля була у цього монастиря, але він існує вже майже тисячоліття. І не легенда, а факт, що за десять віків під його склепіння, у різні часи, ступали Ярослав Мудрий – великий князь київський, гетьман Богдан Хмельницький, філософ Григорій Сковорода, генералісімус А. В. Суворов і сам Тарас Шевченко. Імена усіх цих та і ще багатьох інших видатних людей, які у різні часи відвідували обитель, викарбувані на дошці біля входу у монастир. До речі, однією з перлин живописної спадщини Кобзаря є акварельний малюнок цього монастиря. Не випадково припав від до душі Шевченкові, бо грізного 1768 року саме від цих стін рушили у похід визволяти рідні землі від польських поневолювачів славетні гайдамаки.
Світанок, але сестри, на чолі з ігуменією, матінкою Іларією, вже давно не сплять. На їх тендітних плечах лежить багато роботи. При цьому, окрім власне духовного служіння, чорницям доводиться самостійно вести усе господарство, підтримувати у порядку територію монастиря. А що вже казати про клопіт напередодні великого Свята. Та ось ворота вже відчинено. Прямуємо до головного храму монастиря. Ми чи не перші з прочан цього дня. Але невдовзі майже порожній собор наповнюється прочанами. Люди з навколишніх селищ поспішають до храму під величне склепіння собору. Дуже зворушує така, на перший погляд звичайна для цих днів деталь, як прикрашення храму численними вогниками гірлянд, закріплених вздовж його стін. Наче відлуння дитинства та родинного затишку, від якого відмовилися ці жінки та дівчата заради того, аби здобути затишок та радість вічного спасіння.
Після завершення літургії виходимо на площу перед храмом, де відбувається освячення води. Дуже хочеться ще більше ознайомитися із монастирем, але треба поспішати.
Далі ми поїхали до Чигирина. У старій гетьманській столиці ми прямуємо до місцевого Свято-Троїцького жіночого монастиря. Доля цієї обителі така ж трагічна, як і доля Чигирина. Заснований у часи козаччини, монастир спочатку був чоловічим, але у період Руїни, гетьманська столиця була захоплена і зруйнована турецько-татарськими ордами, а монастир зазнав нищівного удару. Не приніс спокою і початок вісімнадцятого століття. Тож, коли часи стали спокійнішими, монастир було відроджено фактично з нуля. І став він вже жіночим. На жаль, трагічні події віку двадцятого також не оминули його. Більшовицькими нелюдами по звірячому було закатовано ігуменю монастиря Рафаїлу, яка твердо зберігала вірність Православній вірі до останньої хвилини свого життя. Чекісти закопали її у землю живцем. Після того, як більшовики пішли геть, одна з послушниць кинулася розривати свіжу могилу і знайшла матінку ігуменю ще живою, але невдовзі мучениця померла. У наш час її канонізовано. Нелегко і зараз сестрам, які відроджують монастир. Проте обитель живе. У ній зберігається близько ста частинок Святих Мощей: це і, звичайно, мощі Святої преподобної мучениці Рафаїли, і частинки мощей Святих Апостолів і Святого Василя Блаженного, мужнього Праведника, який не боявся самого Івана Грозного і нерідко відверто наставляв цього суворого володаря, стримував його гнів. У обителі нас вітала сама мати Ігуменя Катерина, мужня жінка, яка попри тяжкі недуги, продовжує нести нелегкий хрест свого служіння.
Після Чигирина наша група рушила до Черкас, де бажаючі змогли зануритися у дніпровську хрещенську воду.
А коли вже почали опускатися на землю перші легкі сутінки, ми під’їхали до Красногорського Покровського монастиря у Золотоноші.
Вечорове небо ніби стає ближче і немов огортає величні куполи обителі у синю димку.
Цікава історія цього монастиря. За переказами одному ченцеві у Константинополі явилася Божа Матір і доручила йому піти до України і заснувати там монастир, точно вказавши місце, де має бути зведено обитель. Це було у бурхливому сімнадцятому столітті. Територію України і, зокрема Черкащини, постійно спустошували війни. Але чернець, звичайно поквапився виконати волю Пресвятої Богородиці. Він прийшов на вказане місце. Тоді ці землі належали козакові Івану Шебет-Слюжка. Український вояк дозволив праведнику оселитися на своїй землі. А з часом, переконавшись, що чернець людина справді побожна і гідна, взагалі подарував йому ці землі. Так почалася історія цієї обителі. Матір Божа послала їй дві Чудотворні свої Ікони – Корецьку і Дубенську. Назви ікон не випадкові. Корецьку ікону було вирізано на корі засновником монастиря. Від кори і назва. До славетного волинського Корця відношення вона не має. Назва «Дубенська» походить від величезного дуба, на якому явилася вперше ця Чудотворна Ікона. Довгою, цікавою і нерозривно пов’язаною із українським козацтвом була доля монастиря. Переказати тут усю її просто неможливо. Наприкінці вісімнадцятого століття чоловічий Красногорський монастир було закрито. Але Святе місце не залишилося покинутим. І вже через рік сюди було переведено сестер із Київського жіночого монастиря. Обитель відродилася, але вже як жіноча. У 1922 році, під час більшовицьких гонінь на Православну Церкву, монастир було закрито, усе цінне пограбовано, Чудотворні ікони вивезено до музею. Але у наш час монастир відроджується. Сестри, на чолі із ігуменією матінкою Агнією, невтомно працюють і моляться.
Ми відвідали вечірнє Богослужіння, вклонилися святиням монастиря.
Ввечері зі святковим, радісним настроєм поверталися до Києва. Всі відчули на собі цілу хвилю благодаті рідних Святинь Православної України, яка сповнює віри та сил, аби жити і творити у ці нелегкі часи.
Ця чудова і незабутня поїздка відбулася завдяки людям, які її організували. Це у першу чергу спонсор, який виділив кошти. Як справжній православний християнин, який робить добрі справи не для марнославства, а для Бога, цей добродій побажав залишитися неназваним. Щиро дякуємо організаторам – завідуючій господарством об’єднаної редакції періодичних видань УТОС «Заклик» Валентині Дмитрівні Крамнистій, а також молимося за рабів Божих Віктора, Віталія та Валерія, які дуже нам допомогли, але попрохали не називати їхні прізвища на шпальтах газети.
Євгеній Познанський, «Промінь»
