Українці завжди були і залишаються неперевершеною нацією. Повсякчас наші земляки знаходили вихід із найскрутніших ситуацій і ніколи не опускали руки. Як от Дмитро Дідоренко — художник із Харкова.
Картини він малював скільки себе пам’ятав, ще з дитсадку. Він завжди був дуже успішним у цій сфері: з-під його пера вийшли більше 700 робіт, більшість з яких зараз знаходяться в приватних колекціях українських та світових поціновувачів мистецтва. Кілька полотен є і в музеях. Мальовничі пейзажі Харкова, Криму, з ноткою чогось фантастичного, не залишали байдужими навіть найвибагливіших поціновувачів, повідомляє сайт UA Modna.
Однак Дмитро – не просто художник. Він, мабуть, один з найсильніших духом митців не тільки України, а й світу. Справа в тім, що він втратив можливість бачити в результаті нещасного випадку.
Почалось все в 1991 році. Дмитро брав участь в експедиції «Вахта Пам’яті», яка мала на меті пошук мін часів Другої світової війни та їх знешкодження. Художнику не пощастило, він натрапив на німецьку міну, через що був важко поранений і втратив зір. В ній було 800г тротилу. Більшість колег Дмитра не могли повірити в те, що він взагалі залишився живий.
Прагнення до самореалізації не згасло в його серці. Перша робота вийшла під назвою: «Найдовший шлях починається з першого кроку». Щоправда перші картини після нещасного випадку були намальовані не фарбою, а пером і тушшю. За словами Дмитра, аж на 15 картині він «побачив кольори і зрозумів, що я володію фарбою, а не вона мною».
Перша виставка після втрати зору відбулась в 1992 році в Харкові, на ній було продемонстровано 12 нових робіт Дмитра. На сьогоднішній день, таких заходів відбулось вже 16 і не лише в Україні.
В полотнах Дмитра практично відсутня «математика», хоча і повного хаосу в них немає. Однак, він зізнається, що під час роботи над картинами часто відбуваються незрозумілі речі. Художник розповідає, що деколи йому здається, що малює не тільки він, а й ще хтось. Для кожної картини це може повторитись кілька разів. «Звичайно, від цього буває трохи моторошно, але водночас відчувається якась невидима підтримка» — каже Дмитро.