Вони, як ніхто, знають, що таке щоденна боротьба за право бути таким, як усі.
Вони вміють знаходити підхід до дуже різних людей та працювати з ними нарівні, не шкодуючи ні себе, ні їх.
Вони влаштовують мистецькі заходи не для людей з особливими потребами, а разом з ними.
Цих двох львів’янок – Анастасію Войтюк та Настю Сімаку – поєднує єдина ціль: допомога в соціалізації людей, які цього потребують.
Анастасії Войтюк – 31. І вона є директор Мистецько-терапевтичного центру “Непротоптана стежина”, де займаються люди з особливими потребами.
Насті Сімаці – 31. Вона – координатор Фестивалю особливих театрів “Шлях”, що організовує “Непротоптана стежина”. У фестивалі беруть участь театри з різних країн, де грають люди з інвалідністю. Подібні фестивалі відбуваються також в Польщі, Білорусі та Україні.
“Українська правда. Життя” вирішила поцікавитися, як люди з особливими потребами грають у театрі та гастролюють, навіть за кордоном.
НЕ ДАРУЄМО ПОДАРУНКИ ЧЕРЕЗ ТЕ, ЩО ХТОСЬ МАЄ ІНВАЛІДНІСТЬ
“Непротоптана стежина” бере свій початок у 2001-му році. Саме тоді група батьків та дітей, а також представники організації “Діти Христа” зі Львова, поїхали відвідати театральний фестиваль для людей з особливими потребами у Любліні.
Серед них була Віра Войтюк. У її старшої доньки ДЦП. Після довгих пошуків лікування та візитів до лікарів пані Віра вирішила не змінювати дочку – а створити навколо неї таке середовище, яке зможе сприймати її адекватно.
“Мама заснувала “Непротоптану стежину” у Львові і провадила її 10 років. До того вона вела театральні гуртки при релігійних товариствах і професійно займалась пошиттям одягу”, – розповідає молодша дочка Віри Войтюк – Анастасія, яка перейняла естафету мами і очолила ГО.
Учасники “Непротоптаної стежини”- люди з особливими потребами: артисти, діти з синдромом Дауна та ДЦП. І соціалізація – це їхній щоденний стимул.
Настя разом з друзями та однокласниками брала участь у волонтерському русі. Деякі з цих людей ще досі працюють в “Стежині”.
На той час така волонтерська організація і така філософія були чимось унікальним. Бо здебільшого люди з інвалідністю у мистецьких заходах брали участь лише як пасивні глядачі.
“Наприклад, на свято Миколая їм просто роздавали подарунки. А ми пропагували зовсім нову модель, яка вже була популярною у Польщі.
Ми не даруємо подарунки через те, що хтось має інвалідність, а творимо мистецькі заходи, куди запрошуємо колективи з гідним рівнем роботи. Там і беруть участь люди з інвалідністю”, – розповідає Настя.
За допомогою партнерів з Польщі – зараз це “Fundacja Nieprzetartego Szlaku”, а тоді вони називались “Rekreacyjny Klub Nieprzetartego Szlaku” – колектив “Непротоптаної стежини” проводить театральні тренінги для керівників мистецьких гуртків, психологів, щоб утворити гідну команду.
“Ідея нашої організації проста: ми проводимо мистецькі заходи не для людей з особливими потребами, а разом з ними. Тобто, не намагаємось їм допомогти, а створюємо майданчик, на якому вони можуть вільно функціонувати, розвиватись та демонструвати свою творчість”, – каже Анастасія Войтюк.
РОБЛЯТЬ ТЕ, ЩО ЇМ ПОДОБАЄТЬСЯ
Центральною подією, навколо якої крутиться робота “Непротоптаної стежини”, є триденний театральний фестиваль, що зазвичай проходить у травні.
Щороку міжнародна команда обирає тему заходів, спільну для 3 країн – Польщі, Білорусі та України. Минулоріч темою була “Африка”, цього – “Циганська магія”.
Загалом мережа співпраці громадської організації “Непротоптана стежина” – це Україна, Білорусь, Польща, Росія, Німеччина, Литва та Іспанія.
“Це можливість для людей з особливими потребами – побачити світ. Але найголовніше – вони роблять те, що їм подобається. Та ще й спілкуються з величезною кількістю людей. І останнє – достукуються до людей, які їх не розуміють”, – пояснює Настя.
Визначним критерієм для прийому на фестиваль є якість. Команда “Непротоптаної стежини” звертає увагу на те, наскільки вдало поєднана педагогічна та терапевтична робота.
На початку кожного року “Непротоптана стежина” оголошує про прийом заявок на фестиваль, і наприкінці лютого рада консультантів, що складається з режисерів, психологів та організаторів фестивалю, відбирає учасників фестивалю у Львові.
Зголоситись може кожна театралізована група людей з особливими потребами на електронну скриньку: stezhyna@gmail.com.
Команда також делегує учасників на фестивалі за кордон до Польщі та Білорусі – туди їдуть найбільш підготовлені вистави.
“Ми не можемо прийняти усіх, хто зголошується на участь, тільки тому, що вони мають особливі потреби – ми дивимось на продукт. Якось колектив школи-інтернату зі Львівської області приїхав на фестиваль, не подавши заявки. Діти були в костюмах, готові виступати. А їхній керівник не розумів, чому ми не можемо їх прийняти – адже ж діти “неповносправні”.
Це був складний вибір. Тоді ми зважували ймовірні “за” і “проти”. А що, якщо вистава низького рівня, і для дітей це буде провалом, бо вони виступатимуть на великій сцені поруч з добре підготованими виставами? Ми відмовили їм, але за декілька років у нас налагодилась добра співпраця”, – пригадує керівник ГО “Непротоптана стежина”.
Фактично, колектив організації приводить людей з особливими потребами до соціуму.
“Ми пропонуємо просту зрозумілу виставу на 20-40 хвилин, де актори грають щиро, де гарні костюми і декорації, світло, музика. Ми хочемо, аби соціум поглянув на душі людей з особливими потребами. Це, як показує досвід, навіть цілюще”, – розповідає Настя Войтюк.
“Непротоптана стежина” співпрацює також з Управлінням освіти Львова. На фестивалі зазвичай вранці триває програма дитячих вистав, а дорослі теми – у другій половині дня.
Зацікавлюють фестивалем і фотографів. 5 років тому у рамках фестивалю заснували фотоконкурс “Театр в об’єктиві”, після чого влаштовують фотовиставку.
ХТОСЬ – ПЛАЧЕ НА КОМЕДІЇ, ХТОСЬ – СМІЄТЬСЯ НА ДРАМІ
Саме соціалізацією інакших окреслює мету фестивалю Настя Сімака, координатор особливого театру. Каже, що люди з інвалідністю більше хочуть бути корисними для суспільства, ніж будь-хто інший.
“Несприйняття людей з інвалідністю як собі рівних, я бачу мало не щодня. Навіть тоді, коли ми з підопічними виходимо або виїжджаємо (більшість на візках) до церкви, нам дають гроші. Безпідставно. Отже, люди думають, що на візках можуть бути тільки жебраки. І не дивно – тільки їх вони і бачать на візках. Наша мета – довести людям протилежне”, – каже Настя.
За освітою Настя театрознавець. Але до “Непротоптаної стежини” не мала нагоди працювати з соціальним театром.
На виставах реакція глядачів різна: хтось плаче на комедійній виставі, бо жаліє акторів, а хтось посміхається на драматичній, бо пишається ними.
“Загалом, ми влаштовуємо цей фестиваль, щоб люди припинили шкодувати людей з особливими потребами. Ми хочемо, щоб рівень вистави був таким, аби люди йшли туди, бо це цікаво, а не з жалю і підтримки”, – каже Настя.
У межах фестивалю відбувається також навчання для режисерів-інструкторів, майстер-класи для волонтерів. Туди залучають театрознавців, режисерів, соціологів, психологів – себто людей, які працюють з людьми з особливими потребами, та професіоналів, які мають відношення до театру. Саме вони дають практичні поради.
Особливі актори бачать, як працюють люди з інших міст і країн. Вони вчаться й, безумовно, набираються досвіду. Нехай на власному рівні.
Крім того, багато підопічних Насті підтримують спілкування зі своїми колегами з інших міст та країн, а отже, знаходять нових друзів.
Щоразу, коли люди з інвалідністю виходять на сцену, то переборюють себе, власні комплекси, набираються мужності, стають сильнішими.
“Спробуйте вийти на сцену і сказати щось великій кількості людей. А уявіть, як вийти на сцену, коли твої вади помітні усім”, – підсумовує Настя Сімака.
Настя була постановником вистави “Струни голоснії” за Лесею Українкою. Того разу актори в один голос запропонували Насті поставити якусь історію про любов між звичайною людиною і людиною з особливими потребами.
Мусили перечитати купу творів. Обрали цей, вирішили тільки змінити кінцівку, аргументуючи це тим, що вона надто сумна. Оповідання про те, що дівчинка, яка була горбатою та кульгала на одну ногу, закохалась в друга свого брата. Вони разом виступали: вона грала на фортепіано, а він співав. Вона сприймала їхній дует як кохання, він – ні.
“Твір закінчується тим, що вона лягає на клавіші і плаче. Ми переінакшили. В кінці герой просить пробачення і каже ключові слова: “Тепер я вас ніколи не покину, навіть якщо мені доведеться усе життя носити вас на руках”, – з захопленням декламує Настя.
Минулого року ставили більш пластичну виставу з елементами театру тіней “Собор Паризької Богоматері” за мотивами Віктора Гюго. Вистава складно метафорична.
Анастасія зізнається, що їй насамперед було цікаво, наскільки актори зрозуміють та відчують ті метафори.
Від репетиції до репетиції вони генерували нові думки, ідеї та інтерпретації. До кожного з них команда шукає підхід.
“Пам’ятаю, хтось з акторів запитує: “Чому я тут ходжу по колу? Я що, потрапив у замкнуте коло?” Чесно? Я запропонувала це підсвідомо. А він відчув.
Були й дуже кумедні речі. Кажу Андрієві: “Це твоя кохана, її зараз можуть вбити”. А йому все не вдається ця емоція жалю. Я пригадала, що він дуже любить солодке. Кажу йому тоді: “У тебе є величезна шоколадка, але зараз хтось її з’їсть”. І в нього все вийшло”, – пригадує координатор.
Марія Марковська, журналіст
